Я намалюю твої очі

Розділ 1

*  *  *
[ за 7 місяців до кінця ]

   Лілія

– Чорт, чорт, чооорт!! Я знову проспала,– я зі швидкістю світла бігала по кімнаті, збираючи всі необхідні речі для школи,–Трясця,  не варто було знову до ночі малювати.
Тук, тук, тук.
– Хай, сістер,– хлопець, зайшовши в кімнату, шоковано спостерігав за тим, як я намагаюсь боротися зі своїм гніздом на голові, себто волоссям.
– Ніку! Ти вже зібрався? Можеш, будь ласка, підвести мене сьогодні до школи?!
– Як я бачу, ти знову проспала, – з легкою насмішкою мовив хлопець.
– Ох, дякую, капітане очевидність! Глузуй, але не заважай збиратися, – швидко протараторивши, я вибігла в коридор ,з усіма потрібними для навчання, речами.
– Стояти, малеча!,– Нік притягнув мене до себе і мовив, – За 10 хвилин чекатиму тебе в машині.
– Дякую. Це востаннє.,– хмурюсь та додаю, – Я не малеча тобі! Різниця в три роки не дає тобі жодного права нагороджувати мене таким титулом!!
– Ой, теж саме ти й на минулому тижні мені казала. Але не переймайся, краще спускайся на кухню і поїж швидко чогось., – і так, цей засранець весело усміхається, ігноруючи мою лють.
– Йес, сер!, – я, жартуючи, підняла руку до голови, зробивши жест, який, зазвичай, роблять воєнні перед своїми командирами.

Спустившись сходами на перший поверх, я забігаю в гостину кімнату. Пройшовши п'ять великих кроків й перечепившися об бильцу крісла, я нарешті добираюся до кухні. Яке полегшення, я жива! Відкривши холодильник, взяла якийсь поживний шоколадний батончик. Повернувшись до запасного  виходу із кухні, побачила невеликий судочок з запашною їжею. Оой, як же смачно виглядають маленький салатик, спагетті та декілька шматочків м'яса.
– Лілі, не відволікайся, тобі час йди!!, – кажу я сама собі, кладучи свій майбутній обід собі в рюкзак.
Вийшла з дому, точніше, вилетіла на своїй супер-швидкості. За мить залетіла в братову машину ( потріпаний життям, старий синій татів ланос зустрів мене джазовою музикою, що белькотіла по радіо ) й захлопнула за собою дверцята.
– Полегше, сестрице. Молодець,  вклалася в 9 хвилин та 43 секунди.,– підколюючи мене, Нік заводить машину.
– Трясця, чому я не можу нормально збиратися ранками?,– стогну я, коли краєвид за вікном починає змінюватися.
Невеликий приватний сектор за лічені хвилини змінює гучне велике місто. Воно поглинає братів ланос та несе до мого ліцею. Місце, яке викликає в мене весь спектр негативних емоцій. Місце, де я маю грати певну роль, яку мені нав'язало суспільство. Місце, де я маю бути сильною, аби вижити. Мій улюблений ліцей "Еверсон", який призначений для обдарованих дітей та підлітків багатих батьків. Смішно, що я не відношусь до жодної із вище перечислених груп. То що ж я там забула? Гарне питання. Я можу над тим надто довго думати, поринаючи в свої думки все глибше і глибше.
Нік ніяк не реагує на мою останню фразу, за що я йому дуже вдячна. Через 10 хвилин ми прибули до місця, де я отримую свою середню освіту, яка до дупи мені здалася, якщо отримувати її треба тому, що я маю поставити галочку в списку хотілок моїх батьків.
– Дякую тобі, за те, що підвіз. Сподіваюсь,  я не доставила багато клопотів., – промовляю ці слова з ноткою суму, сподіваючись, що брат цього не помітить.
– Лі, ти ніколи не доставлятимеш мені клопотів. Але, будь ласка, не сиди над холстом до третьої ночі.,– Нік, дещо стурбовано, оглядає мене.
– Я постараюсь. І ще одне.. Дякую за обід.,– лише йому не байдуже як я..

Він ще раз дарує мені свою неймовірно позитивну посмішку. А потім, залишаючи його, я йду в джунглі, які кожного дня змінюють правила гри. Отож, ким я буду сьогодні: хижаком чи жертвою?