На хвилях драйву +18

3. А чи випадкові взагалі випадковості?

Калеб.

Я знайшов Алісію за нашим столом, яка нервово порпалась в своїй сумці. Коли я опинився поряд, вона зупинилась та глянула на мене.

- Вже хотіла тобі телефонувати. Повернулась, а тебе немає на місці, - з полегшенням сказала вона, піднімаючись зі свого місця.

- Відійшов до вбиральні, - знизив я плечима у відповідь.

- Думала, ти втік, - усміхнулась Алісія, крадькома обіймаючи своїми руками мене за тулуб.

- Це в твоєму стилі, - я відповів на її усмішку, а вона закотила очі на мої слова.

Її руки стиснули мене міцніше і в мої спогади увірвались руки незнайомки, які тримали мов у полоні, коли обійми Алісії здавалися більш тендітними.

Я притиснув дівчину до себе, щоб вона відчула моє щільне та тверде бажання. Я відчував себе що найменше покидьком зараз, бо це бажання було викликане думками про іншу. Про ту, якої я навіть імені не знав. Про ту, яка мала нареченого. Про ту, яка мала захопливо сірі бездонні очі і біляве волосся, яке відбивалося холодним блиском.

Та клята дівка змушувала мене зараз відчувати себе найгіршим хлопцем, якого тільки можна уявити. Думати про іншу, в той час як моя дівчина обіймає мене, не менше ніж зрада. Дідька їй лисого, а не мої думки... Забирайся звідтіля! Негайно!

Але наступні слова Алісії змусили мене згадати, що вона не тільки моя. Я її розділяю з її роботою.

- Їдьмо вже, я хочу встигнути закінчити сьогодні проект, - відкашлялась Алісія, відпускаючи мене.

- Ти знущаєшся? - несподівано для себе, вирвалось із мене. - У нас відпустка. Ти обіцяла, що ніякої роботи під час відпустки! Я сподівався, що цей вечір повністю наший, - мені вже увірвався терпець. Складно було стримувати себе, коли Алісія знову так просто плює на обіцянки.

- Калебе..., - її руки спали до боків.

- Не потрібно, я знаю, що ти скажеш, - мій різкий голос відсік слова одним махом, змусивши її з жалем вдивитися в мої очі.

- Вибач, це востаннє, справді.

- Їдьмо додому, - відрізав я, хитаючи головою так, ніби я міг позбавитися думок, які посіяла Алісія.

- Калебе, - почала вона знову зі своїм винуватим поглядом. Зараз її рятувало тільки те, що я не краще.