Остання місія

Глава 3 «Зміни»

  Час поступово проходить і все більше наближається до ночі. Навколо, серед мертвої тиші нещодавно прокинувшогося після зими дикого поля панує мертва тиша. І тільки ледве чутний звук зіткнення взуття з холодною землею порушують цю тишу.

  Попереду йшов загадковий чоловік, за яким слідував Картер. Не знаючи куди вони прямують і що буде далі, він почав роздивлятись загадкового рятівника. Дорослий чоловік міцного складу тіла і високого зросту йшов відносно повільним, але важким кроком. Лице прикривала темна балаклава, поверх якої був капюшон. Руки були паралельно міцного, наче скала тіла. Судячи з зігнутих у кулаки долонях було зрозуміло, що чоловік напружений. Було важко сказати, що він може загрожувати безпеці, але і заперечити це теж не було показників.

  Чим більше вони йшли в цілковитій тиші, тим більше питань виникало в Картера. Тиша почала тиснути, і в якомусь сенсі, назвіть завдавати якогось болю. Мовчати було важко та нестерпно. ~Я просто з глузду зʼїду в такій обстановці...~, думав він про себе, продовжуючи йти і дивитись в землю, лишаючи крок за кроком поза спиною. Через деякий час знаходження в таких обставинах, чоловік попереду порушив тишу: «Нейт Картер, вірно?» — тихим та хрипким голосом запитав чоловік не сповільнюючись і не повертаючись до Картера.

  «Так. Все вірно», — з помітною напруженістю в голосі відповів він.

  «Скажи мені, Нейте Картер, що ти робив серед міста в такий час? З яких причин ти не є членом одного з таборів?», — його голос став більш серйозним.

«Коли не належиш табору, робиш все сам. Сьогоднішня мета моєї вилазки була в пошуках їжі», — впевнено, але з ноткою страху відповідав чоловік. «В таборі я не знаходжусь, бо я не готовий ризикувати життям заради більш "важливих" людей».

Чоловік попереду зупинився і тихо посміявся. Тільки після цього він розвернувся до Катера. В мить скоротивши відстань, стоячи в декількох кроках від нього, була зразу відчутна різниця в зрості та силі. Лице Катера буквально впиралось в груди чоловіка.

«А ти досить сміливий, Нейте. Непогано», — припіднявши брів, поклавши руку на плече Картера сказав чоловік хрипким голосом. Його карі, як темрява очі, наче горіли, випромінюючи з себе червоні блискавки. В комплекті з посмішкою, це давало відчуття додаткових напруги та страху. «Брехати не буду, ти нікчемний», — він посміхнувся, «Я дійсно здивований, як ти взагалі прожив до цього дня». Він взяв паузу. «До того ж, маю сумніви, що ти живеш з кимось. Настільки легко пішов за мною».