Your promises

80 10 6
                                    

«Любий Хо... Я ж іще можу тебе так називати?

Іноді я думаю, як би склалася моя доля, якби не наша зустріч. Якби я не пішов в той клуб, не познайомився з тобою, не погодився на побачення, а далі на ще декілька і, зрештою, не погодився з тобою зустрічатися. Що було б тоді? Можливо, в моєму житті було б менше драми?

До стосунків із тобою я був безтурботним молодим студентом. Мав двох найкращих друзів, з якими пройшов і вогонь, і воду. До речі, як там вони? Здається, я не бачився з ними два місяці чи може п'ять... Власне, з тих самих пір як переживання, страх, тривога і біль заполонили мою голову. Словом, передай їм вітання. Скажи замість мене, що мені дійсно шкода. Якщо матимеш совість, попроси в них пробачення, бо вони збагнули все набагато раніше ніж я.

Я любив тварин, особливо собак. Батьки не дозволяли в дитинстві заводити щеня скільки б істерик я не влаштовував. Тато завжди казав, що я недостатньо дорослий, щоб самостійно за ним доглядати, а ніхто замість мене цього не робитиме, бо нікому окрім мене воно і не потрібне. Коли я трошки підріс і почав ходити до школи, за гроші, котрі мама давала на обіди, купував дешевий корм, щоб годувати вуличних собак. Відверто, було боляче дивитися на них, таких пошарпаних, брудних і нікому непотрібних. Але я не міг забрати їх додому, бо все ще був замалим. А потім навчання, сварки з батьками, старша школа, вступ до університету і якось було вже не до собак. Колись ти пообіцяв мені, що ми візьмемо маленьку довгошерсту чихуахуа з притулку.

Я любив ходити в книгарню-кав'ярню, що була біля гуртожитку. Там готували найліпшу каву, яку я коли-небудь куштував, і будь-яка книжка здавалася цікавішою у мільйон разів. На одне із наших побачень я повів тебе туди. Ти замовив гірке американо, а я своє улюблене солодке лате з маршмелоу і ванільним сиропом. Я пам'ятаю як скривилося твоє гарне обличчя, коли ти скуштував його, бо ти терпіти не можеш солодке. Це було мило, через мить ти пообіцяв, що приготуєш справжню каву, щоб я більше не пив цей «цукровий вибух».

Я обожнював малювати. Олівець чи пензлик в моїй руці відчувався до того правильно, що здавалося, ніби вони частина мене. Я із самісінького дитинства розмальовував усе навкруги, батькам прийшлося змінювати шпалери в моїй кімнаті разів три. В шкільні роки я брав участь в усіх творчих конкурсах, малював постери й оголошення на всі свята і набув слави «Хьонджіна – на всі пензлі майстра». Я тішився цим званням, мов якоюсь значущою винагородою і свято вірив, що цей титул уособлення моєї особистості, мого життєвого покликання. Я вступив на художнє в столицю, попри усі сварки з батьками, бо...Творити мистецтво. Це те, заради чого я жив. В перший місяць наших стосунків я все ж таки наважився показати тобі свій найулюбленіший малюнок — твій портрет. Ти радів, мов мале дитя, коли його побачив і пообіцяв мені, що в майбутньому я стану відомим художником, а ти з гордістю будеш ходити по галереї, роздивляючись мої роботи.

Your promisesWhere stories live. Discover now