Оаза пісків: від каменю до золота

Пролог

Поняття життя:
   Сектор не закінчених:
      Департамент 0:
         Мультивсесвіт №ХХХХ:
             Основна Оаза:
                Планета Оазисне сплетіння:
                   Кам'яна пустеля:
                      Час: 03:17

Блідо-жовтий пісок бушував в Кам'яній пустелі, миттєво облітав великі чорні конусоподібні валуни, замітав пороги домівок Згасаючого містечка та болюче врізався в обличчя одного цікавого хлопчини.

- Запам'ятай, Рочестер Філіп Маклай, це все для тебе і твого бідного батька, - читав сам собі мандри пустельник.

- Запам'ятай та намотай на свій сором'язливий вус: ти той хто зможе це, ти просто Чорнеча гора і в тебе все буде добре.

Блідуватий хлопчина, вже вимотаний довгими скитаннями, ледь-ледь тримався на ногах, йти міг тільки завдяки поривів сильного вітру, що, не поспішаючи, закручував піщану бурю, підштовхуючи його - звичайне діло в тих місцях. Був далеко не день, або вже на усяк випадок пізній вечір. Навіть, не дивлячись на те, що його або знесе і розмаже об найближчу каменюку, або засипле піском і він опиниться в тюрмі своєї рідної пустелі, пустельник будь-що продовжував пробиватися. Крізь стіну теплого блідо-жовтого піщаного сплетіння, крізь невеличкі, деякі гострі, камінці, що на шаленій швидкості, врізалися в ноги нещасного, намагаючись збити його зі шляху, який він так довго і болюче собі прокладав, крізь все, напролом, підтримував свій рух хлопчина.
Один, другий, третій, шалено летіли камінці в ноги, груди, руки, що міцно тримали мисливську шкіряну сумку та прикривали лице, яке виднілося з-під капюшону , латаної всім чим можна, накидки. Мить... Мить, ноги підкосилися, віки здалися тяжкими а серце почало болюче битися, від чого дихати стало тяжко. Поплив зір бідолахи. Пустеля почала здаватися морем жовтого місячного сяйва, що так слабко виднілося через куряву, брили перетворилися на танцюючі тіні, що так смішно звивалися. Пустельник вже не стояв. Він тихенько лежав на спині фіксуючи свій хиткий погляд на округлу форму місяця, єдине що було так добре видно крізь бушуючий пісок. Тіло вже встигло трохи заритися, одне око заплющилось, не витримало давління повік, з носа вилізла малесенька річечка червоного життя - кров.
Не відчуваючи всього тіла, бодай хоча б кінчики пальців відчути, залишалося тільки чекати на доленосну мить. "Бовдур ти бовдур і батько твій був бовдуром, і ти виріс бовдуром", - примостився більш "звучно", пустельник почав чекати. Але увага помираючого різко зірвалась, піщана курява над ним розімкнулася, місяць освітив засипане тіло хлопця, пісок з темно-жовто-блідого у сяйві перетворився на звичайний пісок біля узбережжя моря. "Ось воно, Вони за мою йдуть", - накручував себе бідолаха. Чітко по контуру місяця, неначе під циркуль, вимальовувався палаючий фіолетовий контур, який миттєво перетворився на чорну воронку з палаючими краями. "Невже так швидко?" - вижав з себе останній сміх а потім згадав ще один цікавий фак: "Душі потрібно тринадцять хвилин для того, щоб вона покинула тіло", - але у випадку хлопчини, це відбулося набагато скоріше. Руки. Багато верхніх кінцівок - рук - хаотично вилазили з чорного полотна воронки: перешкоджали одна-одній, чіплялися одна за одну, але всі вони рухались у низ - кудись біля пустельника. Кілька хаотичних рухів - біля хлопчини щось поклали, так тихо, що бідолаха і не зрозумів би, але "щось" лежало занадто близько. Резервно-останні сили пішли на оберт голови нещасного. В єдиному відкритому оці окреслювалась людська постать, що з ніг до голови вкривалась чорним полум'ям та лежала в такому ж положенні що і бідолахи, за винятком голови - вона була повернута протилежно до голови пустельника. Дивне видалось те, що серед холодного вогню не виднілась жодна частина тіла, ніби фігура складалася з цього чорного майоріння. Раптом, у чорної особи відкрилися великі широкі білі очища та великий зигзагоподібний, так само білий, рот. Чи то від знесилення, чи то від переляку, пустельник повністю втратив увагу і поринув у пітьму недолі.

- Філіпе, - почав благати загадковий голос.

- Що, хто, де? - обізвався пустельник.

- Філіпе, - все стогнав невідомий опонент.

- Я тута! Хто б ти не був!

- Мені шкода Філіпе, - голос почав заповнюватися печаллю та сльозьми.

В чорнім "нічого" і "ніде" почались вимальовуватися силуети якоїсь дівчинки. Тільки замітив її, невідома миттю огорнула його своїм поглядом: два білих овали зазирали прямісінько у душу. В тих очищах було видно горе, печаль, надію та щось ще. За мить хлопчина опинився вже не в чорній пустоті, зітканої з холоду та тиші, а в кімнаті сільського будинку. Наступна картина була не менш бентежною: звичайна кімната сільського будинку, на вікні, за яким було літне сонце, красувались мереживні білі штори. По одній стороні вікна був розстелений круглий килим червоного кольору, на килимі крісло синього кольору, біля місця для сидіння стояв невисокий, щоб руки високо не піднімати, малий столик з книжкою про чарівника який подорожував у замку, по іншій стороні крісла - торшерна лампа з скляним куполом, що переливав кімнату кольорами, які утворилися при відбитті сонячного світла. По іншу сторону вікна ідеально вміщалось ліжко, в межах від підвіконня до стінки, що було укрито рожевим пледом та усіяно польовими дрібнюсінькими ромашками. Над ліжком, до речі, були постери "Океан Ельзи", те що зміг прочитав пустельник. Відірвавши свій погляд від стінки, Хлопчина відскочив від персони, що різко з'явилась на підвіконні. Там була та сама дівчинка, але тепер її можна було роздивитися: колоскове закручене волосся, рожева футболка з рожевою спідницею, білі носки от тільки нафарбовані нігтики виблискували чорним, як оте "ніщо" і "ніде". У руках невідомої красувався листочок паперу, старий, жовтий він не хотів показувати свої секрети що знаходились на його таємничій поверхні. Тільки но запримітив щось цікаво-схоже на папері, як крім вікна, літнього світла та дівчинки нічого не залишилось, знову наринув чорний холод. Пустельник хотів підійти до дівчинки, запитати що такого знайомого зображено на ньому, бо картинка почала ставати більш чіткішою та детальною, ставати чимось знайомим але чим, та ноги не шли а руки заклякли у позі солдата, що жде приказу від командира. Воно було і не мудрено, такий стан був викликаний навіть не обставинами а більше за все рукою, яку невідома тримала навпроти хлопчини, не повертаючи голови, ніби попереджала не підходити. "Та що ж коїться навколо", - все про що зараз міг подумати пустельник.

- Вибач Філіпе, тато каже що ти просто вигадка, але ж я знаю, але ж мама казала, що десь там ти існуєш, якщо мама збрехала, то в що вже я можу повірити, - все що хлопчик міг почути.

- Хто т... т...

Мову відібрало, ноги підкосилися, тіло перестало слухатись а очі могли бачити лише літні промінчики, що так боляче врізалися в стомлені, від усього пережитого, оченята. Все померкло. Все навколо почало звужуватись. Лише він та розпливчасті силуети всього.