На краю. Між Пеклом та Раєм

Вступ

Чесно кажучи, моє ім'я наврядче скаже вам щось про мене, проте не представитися було б не гарно. Мене звати Астрід. Так, ім'я незвичне і в більшості викликає відразу, але повірте, що не я його обирала.

Моє життя мало б скластися так, як того бажали мої батьки, тихі та не надто заможні уродженці Австралії, що на момент мого 16-ліття проживали в Лоуренсі, штат Канзас. Стоматолог - таке майбутнє мені пророкували, але, будь би мені відоме те, що я знаю тепер, наврядче я б тоді стримала сміх.
Школа мало цікавила мене, як і більшость підлітків в наш час (та й тепер). Навчалася, аби тільки відчепилися. Все дозвілля присвячувала музиці. Ні, не подумайте, я не маю ні голосу, ні слуху, але обожнюю слухати рок-музику та уявляти себе зіркою великої сцени. Як і більшість моїх ровесників, я старалася виділитись із натовпу та носила чорний одяг, масивні желізні прикраси та шкіряні куртки. Так, важкий підліток, одним словом. Проте на відміну від решти таких «бунтарів», я намагалася стримувати свій гнів та настрій, що змінювався чи не кожну хвилину. Моїми друзями були книги, що, безперечно, відіграли важливу роль в моєму житті. Я майже ні з ким не спілкувалася, бо ці «всі» вважали мене дивною. Ні, я не ображаюся на них, проте тоді мені було дико самотньо, хоч я і не визнавала цього.
Це тепер, згадуючи своє минуле, я усміхаюсь, а тоді мені здавалось, що весь світ тримається лише на музиці, яка означала для мене майже все, і школі, а точніше, як уникнути неприємностей пов'язаних із нею.

З того часу, як мені було 16 років, втекло багато води (не так багато, як того хотілося б, але і це вже щось). А я й досі пам'ятаю всі ті події, кожну до болю знайому дрібницю, що врізалась в серце.
Коротко описуючи моє теперішнє життя - це щасливо заміжня тридцятилітня жінка, що має сина і чудову роботу. Вони не знають нічого з мого минулого, і я обергію їх від цього знання. Проте з кожним днем дедалі важче тримати все це в собі. І я наважилась. Наважилася розповісти Вам.

Моя історія - моя особиста біль. Згадуючи всі ті події, всі втрати, що мені довелося зазнати, я ледве стримуюсь, аби не заплакати. Але на відміну від них, я встояла. Ради них, я ще з радістю пережила б все те Пекло, аби довести, що їх жертви не даремні. Зараз перед моїми очима пропливають обличчя, котрих мені вже не побачити, не чіткі, з розмитими рисами лиця, проте такі рідні та близькі.
Якби мені важко не було, але я завжди боролася та йшла до кінця. Тепер, оглядаючись назад, я можу вам повідати свою історію.

P.S. в пам'ять про Ліліт та Майкла - моїх дорогих батьків, і решти, що віддали свої життя заради мети.