На краю. Між Пеклом та Раєм

Початок нового життя

Ось минуло три дні з моменту поховання моїх батьків. Так, як я тоді й гадала, вони загинули в полум'ї, згорівши заживо. Поліція стала підозрювати в навмисному підпалі когось із сусідів, але зрештою вони нічого не знайшли. Я вперто переконувала поліцейського, що бачила чоловіка в чорному плащі, який саме перед пожежою виходив із нашого будинку. Проте мої слова не викликала в нього довіри. Звісно, після цієї події мене почали вважати якщо не божевільною, то точно несповна розуму. На їх думку, горе мало б повністю затуманити мені тверезий розсудок. Але це не так. Хоча... Можливо, мені тоді тільки так здавалося, що я не помішалася на ідеї примарного чоловіка, а насправді - мої дії та вчинки викликали у посторонніх людей думки саме про божевілля. Зрештою, я мала зробити вигляд, що відступилася від своїх ідей, віддавши справу про вбивство своїх батьків повністю в руки слідства.

Всі наші родичі проживали в Австралії. Я навідріз відмовилася повертатися на свою Батькивщину, бо, власне кажучи, покинула її будучи ще малюком, тому нікого там не знала і не пам'ятала. Жити самій мені не дозволили, адже не надто покладалися на мене. Все говорили, що, збережи Бог, накладе на себе руки від горя. Проте таких думок в мене навіть не було. Тому мати Джессі, моєї єдиної та найкращої подруги, згодилася забрати мене до себе, готуючи документи, аби потім подати їх на всиновлення. Що це була за жінка! Аббігейл, так її звали, була нічим не примітної статури, з тьм'яним каштановим волоссям, з добрими карими очима та щирою усмішкою. Незважаючи на свій вид "добренької тіточки", вона працювала копом та, в деякій мірі, вела розслідування нашої справи. Її робота часто впливала й на справи в родині. Аббігейл не завжди виходило вчасно вийти з ролі шерифа Адамсон, тому її професійні звички та, власне кажучи, й характер часто поєднувалися із тихим сімейним життям. Загалом, моя нова родина скаладалася із місс Адамсон, її дочки Джессі та мене, сироти Астрід.

Пройшов вже тиждень, як я жила в будинку родини Адамсів, в цьому маленькому жіночому королівстві. Мені там було добре, справді. Вони, як тільки могли, окутували мене своєю любов'ю та турботою, намагаючись всіма силами замінити моїх батьків. Я, в свою чергу, поводила себе тихо та непримітно, допомогаючи у всьому. Всього декілька разів мені вистачило наснаги відвідати могилу батьків: все ще не вірилось, що їх більше немає зі мною. Проте життя не спинялось на одному місці. Доводилося ходити в школу, вивчати домашнє завдання, прибирати в домі. Та крім звичної рутини, я тепер могла без перешкод спілкуватися з Джессі. Вона, як ніхто інший, підтримувала мене в цей час. Так минув один місяць - тихо та поступово, даючи мені час, аби оговтатись.

Було вже досить пізно, коли в двері хтось постукав. Сьогодні місс Адамсон була на нічній зміні, а Джессі залишилася в іншому місті, у гостях у свого батька, який з ними не жив. Отже, я була вдома сама.
Цей стукіт стревожив мене своєю несподіваністю. Кого б могло занести до дверей нашого будиночка о такій порі? Повагавшись якусь мить, я, взявши до рук кросівок подруги, пішла відчиняти двері. Все ще не можу повірити, що тоді мені вистачило наївності гадати, що кросівок зможе чимось мені допомогти. Зрештою, я відчинила двері і те, що побачила перед собою, увігнало мене в стан повного заціпеніння.

- Якого дива? - ледь вичавила я із себе ці слова, краще розглядівши обличчя давнього знайомого - Джеймса. Його я бачила лише одного разу, проте запам'ятала на все життя. Саме з ним асоціювалась жахлива картина того проклятого дня. Після пожежі він жодного разу не з'являвся, а тепер, мов сніг на голову.

- Ходімо, є розмова, - так само холодно, як і тоді, місяць тому назад, перед палаючим будинком, відказав він, беручи мене за руку та тягнучи у темряву. Опиратися не було сенсу, проте я спробувала, і моя спроба увінчалася повним фіаско. Залишивши двері відчиненими навстіж, ми зникли у мороці вечора.