мистецтво рятує нас

1.Думки

Колись я перестану випадати з цього світу і пропускати слова всіх навколо. Але, видно, не сьогодні.

Єдине, що мені зараз хотілось би- це просто поспати і перестати вкотре обдумувати те, що не зміниш. Чи то минуле, чи то майбутнє. Всі навколо вважають тебе тихим хлопчиком, поки в голові пролітають всі моменти, де був імпульсивним та гіперактивним і чи не було це занадто. Занадто тихий, занадто емоційний, занадто голосний, занадто байдужий. Занадто. Занадто. Занадто. Треба було контролювати себе більше, а тепер вважаєш себе клоуном. Вже вкотре.

-ан... Хан- лише після штурхання в плече перервались ці безкінечні картання і голос людини поруч було почуто.

- шо ти хочеш? Англійську списати?-я не вважаю себе зубрилою у якого все списують, але коли це вже стало щоденною рутиною- починає набридати. Хоча мої оцінки не набагато кращі друзів, але допомога моя чомусь постійно потрібна. Що ж. Ось вам ще один доказ, що оцінки не відповідають знанням.

- та ні. Завтра ми йдемо каву пити на перших двох уроках. Прийдеш?

- там буде ще хтось, крім Хьонджіна, Фелікса і тебе з Чоніном?- запихуючи в рюкзак все з парти, з маленькою надією всередині, запитав Джісон.

-та, ми з курілкою договорились.

-тоді краще я посплю подовше.- за словами послідувала саркастична посмішка і за декілька секунд хлопець зник за дверима, поки Синмін не почав вмовляти і читати лекції про соціалізацію.

Соціалізація... Чому це так складно? Як я повинен починати розмову з людиною інтереси, цінності якої я не знаю? Або ж мені просто не цікаво, бо я прагну слідувати своїм принципам. Тому маю мало друзів. Дякую музичній школі, де зібралися люди, з якими справді комфортно. Але нема людини у якої я був би на першому місці. Я- завжди запасний варіант або ж максимум "друг зі школи", але поза цією будівлею всі мають свої великі компанії. Крім мене. Моє життя- це щоденна рутина від школи, через музичні курси, додому. І мрії про здійснення мети, завдяки праці і прагненням. Ніхто не знає, що чекає на нас в далекому майбутньому чи через хвилину. Але, перш за все, саме ми будуємо ці причинно-наслідкові зв'язки, що приводять нас до певного місця в суспільстві. Тому я одночасно і пливу за течією, і продумую свої дії. Хоча останньому часто приділяю занадто багато часу.

Та і взагалі, чому до мене не ставляться так як до інших? Тому що я боюсь образити? Тому що мені цікаві книги, музика та фільми? Недостатньо сарказму в моїх розмовах? Недостатньо гомофобні чи расистські жарти? Чи я все просто надумую та гіперболізую? Що ж... Своїм принципам я не хочу зраджувати. Але люди до цього не готові. Або ж я не готовий. Але всі занадто різні і багатьом все одно на те, що турбує тривожну особистість.

Раніше в розповіді згадувалась музична школа і мої мрії. Так, ці два значення пов'язані, адже найбільше я люблю уявляти як пишу музику і співаю. Це спосіб показати особистість та переживання в наших серцях. Так я хочу поділитись своїми почуттями із зовсім різними, чужими та не схожими одне на одних людей. І хоч всі ми переживаємо різні події, та кожному, на жаль, відгукнуться текста про несправедливість у світі.

Але і позитив, у поєднанні куплетів, теж повинен лунати від моїх робіт. Надія одна: щось дасть мені сили на такі роботи.

- ти вже вивчив ту пісню, про яку говорив?

-а тобі так не терпиться?- Джісон ледве не підморгнув, інтригуючи Чоніна, що обожнював слухати гру на гітарі старшого.

-значить так і є?- Фелікс, як завжди, з'явився нізвідки. Точно, як той кіт. Можна зрозуміти Хьонджіна, що бореться всіма силами з тим, щоб не поперебирати біле волосся у своїх руках. Тому не дивуйтесь, якщо побачите Лікса у сонячну, безвітряну погоду з "кульбабою" на голові. Поки інші парочки одне одного називали котиками чи зайчиками, Джінні бігав зі словом кульбабка за своїм блондинчастим хлопцем.

Вже за хвилину на коліні Джісона стояв музичний інструмент, обклеїний різними стикерами з аніме та його уклюбленими к-поп та к-рок гуртами. І в момент першого удару по 6 струнам- все навкруги затихло. Ніби ця звукова хвиля заглушила весь шум, що не відповідав її величності. Те як рука за долі секунди переміщувалась між ладами, а пальці зажимали струни, лягаючи в таке положення, ніби людина зараз чаклує, а не торкається натягнутого металу. Хоча це не тільки виглядає як магія, а й звучить таким же чином. Подих перехоплює кожного разу, коли за допомогою цього предмету в руках, Хан доводить всіх до сиріт, що проходили всім тілом.

Грала пісня з нового альбому улюбленого гурту Хана. Хлопці, якими захоплювався починаючий музикант, створювали унікальну і гучну музику. Ця особливість вражала Джісона кожного разу під час прослуховування їх творів. Зараз вони займали важливе місце у житті підлітка. Те, що вони несли в маси своїм впливом, відгукувалося в душі Хана і давало йому надії та мотивацію.

За хвилину пролунав голос Хьонджіна. Ні, не крик чи щось гірше. Але компанія трохи здригнулася. Бо ніколи ніхто не перебивав гри Джісона, коли він відтворював повну мелодію пісні. Але що більше злякало- це слова хлопця, що стояв біля вікна з широко розплющеними очима:

- Там вогонь.