мистецтво рятує нас

2.Вогонь

Вже за пару секунд біля вікна стояли всі, і навіть вчителька, що, ще пару хвилин тому, виходила в свою комірку.

Горіла сусідня школа. Чорний дим полонив собою район. Іскри розносили пекельний жар сантиметр за сантиметром із величезною швидкістю. Трагедія розросталася з кожною секундою. На очах людей палав перший поверх навчального закладу. Металопластикові вікна миттєво почорнілі, а віконний профіль плавився, виділяючи токсичні речовини.
Будівля, в якій ще 2 години тому сидів Чонін. Будівля, в якій зараз знаходилось багато друзів, знайомих і просто не відомих людей, з якими той пересікався кожен день. А на місці цих жертв міг бути навіть він сам.

Стоячи біля вікна, кожен продумував якими словами порушити тишу. Адже, незважаючи на закляклість від шоку, в голову пробирались думки, що потрібно діяти, що щось потрібно робити. Не можна стояти нічого не робивши. Не можна.

- залишайтесь тут. Я сходжу до завуча чи директорки і дізнаюсь куди бігти і кого рятувати.- Вчителька схопила свою кофту і побігла з кімнати в коридор.

Єдине, що залишалось це чекати. Невідомість. І все було б не так страшно, якби в приміщенні не було людини, яка провела в тому закладі свої 9 років навчання. І, можливо, багато з перехожих людей думали про те, як же ж повезло цим дітям. Мрія дитинства- палаюча школа. Ну хіба не щастя? Але не тоді, коли там зараз дихають ядючим димом і отримують опіки люди, з якими ти пережив так багато переживань та радощів. Це дитинство. І дев'ятий клас- не той час, коли хочеться прощатися з цим.

Поруч був Кім. Приобійнявши рукою за плече він відвів свого хлопця від видовища та дав йому сісти. Але і після цього далеко відходити все одно не збирався. Адже за декілька секунд на обличчі Яна з'явився блиск. Але це були не ті блискіткими, якими вони прикрашали обличчя однин одного, після того як витратили на це всі свої кишенькові. Це була сльоза. Одна, самотьня крапля. Більше нічого. Лише тривога і залишки шоку після побаченого.

В кімнаті стояла тиша. Лише сирени та шум води, що боролася із запеклим ворогом, пробивалися крізь привідкриті вікна. А перед очима Чоніна його шафка для форми, з якої одного разу випала листівка із зізнанням у коханні. Від цього жартівника, що постійно насміхався над ниттям про любовні проблеми у своїх друзів. І що зараз сидить обіймаючи та нахиливши голову на його плече.

Цей байдужий до всього жартівник відчув страх всередині. Якби Ян Чонін не перейшов заради нього в цю музичну школу, він був би зараз там. Як і його близькі друзі. Коли така картина з'являється перед очима- потрібно зусиллями змусити себе повернутися до реальності та з холодною головою оцінювати ситуацію.

А тепер ця шафка буде стояти почорнілою. І жодні стикери песиків не врятують її зовнішній вигляд. Хоча... Ніхто не може бути впевнений, що вона взагалі стоятиме на своєму місці чи від неї вже не залишиться і сліду.

Поки думки літали кімнатою, інші не промовили і слова. Здається, зараз слова були зайвими.

За пів години кімнатою, в полоні тиші, пролунав звук клацання дверної ручки. Викладачка поспіхом наказала:
- нас чекає директор в коридорі. Тому збирайте речі.- швидко, але чітко проговорювала жінка, збираючи всі речі та слідкуючи чи немає нічого зайвого або ж відсутнього у кімнаті.- всі класи вже евакуювали. Тепер наша черга. Ситуація стабільна, наскільки можливо, звичайно ж. Рятувальники відмінно виконують свою роботу. Тому все, що від вас вимагається: йти додому та берегти себе.

Компанія всю дорогу йшла мовчки, не враховуючи прощань. Обіймаючись на прощання та даруючи вимушені усмішки, вони ще не знали, що їх чекатиме завтра. Життя деяких з них кардинально зміниться, так точно. І це не тільки про Чоніна. Але зараз той думав тільки про філіжанку кави або чаю та сон.