Темрява

У квартирі тихо. Мінхо розкладає продукти, що приніс, приймається готувати вечерю. І постійно поглядає на зачинені двері кімнати Хана. Він знає, що відбувається. Він знає, але довіряє хлопцеві, хай навіть переживає.

Вони познайомились давно, вже три роки разом. Вони опинились у одній групі в університеті, і Мінхо клявся, що Хан повністю захопив його думки, варто було щойно побачити його. Мабуть все ж доля, що вони так швидко потоваришували, а там і до кохання було недалеко.

Хан одразу розказав Мінхо всю правду. Він не хотів приховувати щось настільки велике і страшне. Він не хотів завдати болю хлопцеві. І саме Лі вирішив лишатись із ним поруч не зважаючи на це.

Хан давно страждав на депресію. Приймав ліки, відвідував терапевтів, він щиро робив усе, аби йому стало краще. Адже попри всі нав’язливі думки, юнак хотів жити. І Мінхо тільки підкріплював це бажання. Сам того не усвідомлюючи, він став силою та опорою Джісона, що не давала остаточно потонути в темряві.

От і зараз, за зачиненими дверима, Джісон довго вагається. Сьогодні стало настільки нестерпно погано. Хотілось заплакати, позбутись дурних думок, зробити бодай щось. Але що він може зробити.

Перші краплі крові проявляються на руці, де ще не загоїлись старі рани. Йому боляче і страшно, проте на ці кілька секунд він більше не тоне в глибині відчаю, не захлинається у темряві і йому так добре, що він наносить все нові порізи.

Та вчасно зупиняється, адже чує, що відкрились вхідні двері. Мінхо повернувся. Він поважає простір Хана, дає йому побути на самоті. Довіряє, що Джісон зупиниться. І він зупиняється.

Ховає гостре лезо подалі, змиває водою кров, хай і болить більше, ніж самі порізи. Він натягає гуді з довгим рукавом, що впитує залишки крові, яка так і не спинилась, і нарешті виходить зі своєї схованки.

Мінхо чарує над плитою, заливши квартиру неймовірними ароматами. Він завжди такий привабливий, але оцей домашній Мінхо у подертій футболці та спортивках найбільш припадає Джісонові до серця. І він його, весь його.

Хлопець тихо підходить і обіймає коханого зі спини, ігноруючи біль, насолоджуючись чужим теплом, наче без нього він зчезне.

Мінхо лагідно посміхається, обертається до хлопця та ніжно цілує у лоба. Він саджає юнака на стілець і береться за заздалегідь приготовану аптечку.

Він нічого не говорить, лише турботливо обробляє нові рани, стримуючи біль і сльози всередині, адже зараз він потрібен своєму хлопцеві.

Та сам Джісон зривається і солоні сльози нарешті котяться по щоках. Закінчивши із бинтами, Лі обережно обіймає коханого, легко підіймає та несе на диван, де вони разом ще довго просидять, допоки Хан не виплачеться.

А потім вони разом повечеряють і сядуть дивитись якусь не смішну комедію в обіймах один одного.

Вони вже не раз проходили через подібні вечори. Проте вони знають, що так стається все рідше. В серцях обох тепліє надія, що Джісону стає краще, що колись такі “ритуали” зовсім зникнуть з їхнього життя.

А навіть якщо ні, Мінхо завжди буде поруч, аби мовчки підтримати, обробити рани та нагадати Джісонові - йому є, заради чого жити. І він обов’язково житиме.