ЗАЙЧЕНЯ

    – Невже вона не прийде? Невже залишить мене? – за столиком у невеликому затишному кафе сидів хлопець та тяжко зітхаючи попивав своє еспрессо. Він уже пів години чекав на ту, про яку думав усі останні дні. Ту, яку він давно шукав і ось, здавалось, знайшов. Ту, без якої він не уявляв свого майбутнього.
    Віталій згадував, як він побачив її на спеціальному сайті знайомств і одразу зрозумів: “це вона!”. Така мила та привітна, з веселим, наче дитячим поглядом, і усмішкою, що неймовірно полонила. А ніжне, кучеряве волосся, яке спадало на її тендітні плечі, робило її схожою на дорогу фарфорову ляльку. Те фото неначе притягувало магнітом і він вирішив: “була – не була, ризикну, бо хто не ризикує, той не п’є шампанського” і написав своє “Привіт! Як справи?”. Йому на диво швидко відповіли і хлопець зрозумів, що попав точно у ціль. А наступного дня вони уже йшли на своє перше побачення.
    Аліна була ідеалом: з чудовим почуттям гумору, цікавилась усім, що розповідав їй Віталій і водночас надто не набридала своїми нескінченними розповідями, що він нерідко зустрічав у інших дівчат. А ще вона була такою щирою, абсолютно не вдавала з себе ні зверхню аристократку, ні не поводилась як дівчинка без усіляких моральних принципів. І це заворожувало. Також Аліна була дуже талановитою: писала вірші, займалась танцями, любила малювати картини та грати на бандурі. А ще не сиділа на плечах у батьків, будучи самостійною: заробляла, продаючи якусь косметику через інтернет, займалась волонтерством, та водночас навчалась на економічному факультеті. Просто мрія, а не дівчина.
    Віталій посміхнувся, згадуючи все це, зробив новий ковток запашного напою і одразу ним мало не захлинувся, бо його ззаду несподівано обійняли приємні, теплі долоні.
– Привіт, моє сонце! Як я за тобою скучила. Пробач, що спізнилась – справи затримали. Щось сьогодні цілий день не щастить: то декан був не в гуморі, то на пошті виникли проблеми з відправленням, то маршрутка застрягла. Я так поспішала і вже гадала, що не застану тебе, бо мало хто так довго чекає. Але ти мій особливий! – і вона ніжно поцілувала його у щоку. – А що у тебе цікавого? Були якісь нестандартні ситуації? Смішні клієнти? – сідаючи навпроти, розпитувала Аліна. Вона полюбляла ці його історії, як ніщо інше, тому він з превеликим задоволенням їх розповідав, побільше прикрашаючи та максимально вмикаючи увесь свій артистизм. А дівчина посміхалась і нахвалювала його.
    Віталій був молодим успішним стоматологом. Ця професія у них передавалась із покоління в покоління, немов якийсь окремий здобуток, але хлопець все ж любив її понад усе. Так, часто його пацієнтам було страшно, хоча технології уже пішли далеко вперед і дозволяли зробити процес максимально безболісним, але рідко це кого зупиняло, люди тряслись як осинове листя, перед болем, що вони уявляли у своїх страшних фантазіях. І це часто призводило до комічних подій. От, наприклад, сьогодні одна тітонька почала утікати, кричучи, що вона передумала, в той час як Віталік лиш одягав одноразові рукавички і навіть не встиг до неї підійти. А дитина, якій він мав вирвати молочний зуб, підняла плач, що страшний дядечко хоче забрати у неї усі зубки собі і зробити із них намисто.
    Але веселощі не були основою. Стоматологія стала для хлопця творчістю, де він наче виконував неповторні скульптури, що додавали важливості ще тим, що це була відповідальність, яка однією неправильною дією могла створити дискомфорт, а то і непоправиму шкоду тим, кому він надавав свої послуги. І саме це Віталія робило у його думках своєрідним володарем світу. Тому він віддавався цій роботі максимально, намагаючись ставати все кращим і кращим.
    Та в якийсь момент він зрозумів: “Я ж не тільки лікар. І можу бути чимось більшим, добитись значного успіху, стати гордістю своєї родини. Але це не під силу тому, ким я є зараз. Для цього потрібні зміни.” Саме ці думки і спонукали почати пошуки дівчини для себе. Спочатку він відвідував клуби, різноманітні дружні вечірки, спілкувався в чатах, та все було не те. А потім хтось із клієнтів у телефонній розмові згадав  той сайт і Віталік вирішив, що це стане останньою спробою. Бо скільки ж можна себе мучити? Можливо доля вважає, що його час ще не прийшов чи це взагалі не його і потрібно просто жити з тим, що маєш? Миритись з таким призначенням, звісно, не хотілось, але і тратити свої нервові клітини теж. Та на щастя вищі сили нарешті змилостивились, пославши йому не просто дівчину, а ідеал.
    Аліночка сиділа і тримала за руку хлопця, ніжно проводячи кігтиком від кінчика його пальця, вздовж всієї руки і аж до згину його ліктя. При цьому загадково посміхалась, час від часу буцім випадково облизуючи губи. І це неймовірно розпалювало. “ – Вирішено! Сьогодні ти станеш моєю!” – промайнуло в думках у Віталія. “– Усе для цього зроблю!“
– Мила, а давай сьогодні підемо до мене? Можливо подивимось якийсь фільм, а до нього замовимо чогось смачненького. Бо мені так мало оцих наших короткострокових посиденьок під вічними поглядами такої кількості людей. Хочеться неформальної обстановки, обіймів, поцілунків. Що ти про це думаєш?
– Зайчику. Це так чудово! – захоплено промовила дівчина. – Але... Пробач, я сьогодні не зможу. Дуже багато роботи. Ще й сантехнік має скоро прийти, щоб почистити труби. Пам’ятаєш, я ж розказувала тобі про проблеми із зливом. Тому маю поспішати. Краще іншим разом, можливо на вихідні, – вона з неймовірною легкістю підскочила, провівши носиком тому по краєчку вуха та знову цілуючи хлопця у щоку. – Бувай, люблю тебе, – і її яскрава сукня лиш замайоріла в далині.