Твої сліди на піску.

Частина 1

01.07.2023
POV Адріанна

Я приклала магнітну карту до замка і двері відчинилися. Цілий рік я чекала на цю мить, увійти до власного номеру, де з вікна можна побачити, всіяний туристами, пляж, почути прилив солоної морської води і запах відпустки. Моє рідне місто - Лондон, було далеко, десь там за тими годинами у літаку, які я ледь витримала.

Чекати - ненавиджу це слово, моя нетерплячість скручувала пальці на ногах у передчутті місяця насолоди і відпочинку.

За чорними дубовими дверима мене чекала затишна кімната, невеличкий світлий диван, біля нього журнальний столик, а навпроти панорамне вікно, бежеві занавіски і вид на світле голубе море. Мені було не дуже цікаво роздивлятися міні кухню, погляд зупинився на пейзажі. Сонце повільно починало ховатися за обрієм, ставати темнішим, палаючим, це було схоже на боротьбу, чим більше море закривало собою його, тим сильніше воно палало, боролося за своє існування, кричало, щоб ми його запамʼятали і не прощалося, залишало надію на завтрашній день.

Я відчинила балкон навстіж, мені хотілося вдихнути більше солоного повітря, розтягнути мить, коли небо тліло брунатними кольорами. Я вперше приїхала в Італію, до цього я вже була в Греції, Іспанії та Франції. Море було моєю слабкістю, тому раз на рік я давала собі можливість ним насолодитися, забути про метушню Лондона і втратити рахунок часу.

Хіба відпустка це не найбільше задоволення для дорослої людини, яка пʼять днів тижня присвячує роботі, один день генеральному прибиранню і один - пляшці вина? В свої двадцять п'ять можу сказати, що таки й найбільше.

Вулицю почали вкривати сутінки, я нарешті відірвала погляд від вирію і помітила двері до ще однієї кімнати, а за ними відчинені двері до ванни. Свою валізу я вирішила залишити у вітальні, та попрямувала до спальні. Спокійні світлі бежеві та білі кольори, досить велике двомісне ліжко, невелика шафа з дерева, та ще декілька дрібничок інтер'єру. Все було затишним та спокійним, я вирішила, що для початку піду в душ, а потім прогуляюся по вечірньому пляжі, познайомлюся з цим місцем.

Час нарешті відпочити.

***

Чоловік приклав свою магнітну карту до замка на дверях, проте ті ніяк не відреагували на дотик. Стівен повторив знову, проте марно, жодного звуку, він смикнув за ручку і виявив, що ті відчинені. В голові спалахнула думка, що напевно покоївка випадково забула їх замкнути, коли готувала номер для наступного гостя.