143 спроби

☆

у банкетній залі шум і гамір. поважні люди, найчастіше королівської крові, частуються різними вишуканими стравами та спілкуються на якісь вельми серйозні теми. Джісон, мабуть, ніколи не дізнається про них, проте він не дуже й тягнеться до цих знань. єдине до чого він відважно і цілеспрямовано тягнеться – Лі Мінхо. так, він принц, загадковий і холодний, проте коли це могло стати на заваді Ханові? сам принц не був дуже в захваті від таких заходів і бажав побути в більш тихому і спокійному місці. його затуманені думки перебиває дотик до руки. обернувшись він бачить таке рідне лице, яке і є його тихим і спокійним місцем, але Мінхо це ні за що не визнає.

до пори, до часу.

– що? – як зазвичай не дуже задоволено тягнеться з вуст старшого.

– пішли до альтанки? – говорить інший з усмішкою, теж звичною.

та ходімо, навіщо зайвих слів?

але Джісон любить слова.
а ще більше – голос Мінхо.

– погода не обіцяє багато, – задерши голову до темного неба помітив Джісон, – але дощ я теж люблю.

– хіба погода вміє говорити, а тим паче, щось обіцяти?

– вміє краще за людей. і брехати вміє.

– зроблю вигляд, що повірив, – пустивши смішок з пухлих губ промовив Мінхо.

вони сіли біля альтанки навпроти озера. тут були квіти, неземної краси, як вважав Джісон.

завдяки ньому
і Мінхо почав так вважати.

– Мінхо, а давай ти не будеш одружуватись на якійсь принцесі?

– чому б це? – він і не збирався. – що ти тоді пропонуєш? на кому тоді одружуватись?

– на мені, певна річ. – вже не соромившись пропонує той.

а Мінхо й не проти.

– ну-ну, помрій, – котяча усмішка сама розливається по губам принца.

– помріяв 136 разів. – зітхнувши сказав Хан і записав це число в блокнот.