У Тенетах Змії

Люди - надокучливі створіння

- Гей, Адріане, не даси мені автограф? – запитала ще одна прихильниця.

Як ви зрозуміли, мене звати Адріан. Адріан Аґрест. Супермодель, син найвідомішого дизайнера Парижа, здібний учень і мрія кожної дівчини. Знали б ви, як мені складно було відмовлятись давати автографи своїм прихильницям, та я мав підтримувати образ доброго і негордого хлопця.

Особливе ставлення до себе помічаю і в школі. На жаль, навіть там маю ставитися до людей не як до лайна. Вільного часу я не маю, оскільки постійно відвідую фотосесії, додаткові урокий секції. Моє життя було монотонним, доки якийсь дідусь не підкинув мені каблучку, з якої вилетів чудернацький «квомі». Відтоді почав рятувати Париж, даруючи гарний настрій людям. Як і кожен супергерой, я повинен був мати дівчину таку, як Леді Баг, наприклад... Кожного разу, коли бачу цю леді починаю залицятися та жартувати, аби привернути її увагу, але, на жаль, вона не відповідає мені взаємністю. Звісно я теж вважаю її подругою, але все ж мені обідно:(...

...

- Вітаю, Адріане. – мовила висока жінка в руках тримаючи стос паперу, коли я увійшов до маєтку. – Як пройшов день у школі?

Як-як, як зазвичай, надокучливі люди знову плазували перед моєю персоною.

- Все гаразд, Наталі. Як там батько? – запитав я, знімаючи сумку.

- Він зараз зайнятий. Я скажу йому, що ти запитував про нього.

В мить відчиняються двері в кабінет до мого батька.

- Адріане, зайди на хвилину. – пролунав суворий голос.

Переді мною постала висока постать мого батька, який пильно вдивлявся в мене. Його погляд був настільки проникливий, що пробирали дрижаки. Він так і виявляв усією своєю сутністю, що зараз буде не найкраща розмова.

Пройшовши до його кабінету, я став посеред кімнати. Мінімалістичний інтер'єр відразу кинувся мені в око, а портрет матері прикрашав майже пусті стіни.

Ставши біля портрета, батько промовив:

- Думаю, ти знаєш, чому я тебе покликав.

Звичайно знаю, як тільки на один бал менше за предмет миттю викликаєш мене до себе.

- Так, знаю. – сказав я, понуривши погляд.

- Сьогодні нікуди ввечері не йдеш, готуєшся до перездачі. – холодно відказав батько. – Якщо завтра не виправиш, я буду змушений перевести тебе на домашнє навчання.

Весь час впродовж розмови, я дивився на стіну з моїми фото.

Понад десять світлин і всі з його брендом...хах... О, батьку, невже я лиш твій живий манекен, лишень твоя комерція?.. (і тобі норм мене використовувати?!-_-)

Я роздивлявся фото до останнього, але схаменувся на останній репліці:

- Що?

- Ти все чув, Адріане. – схрестив руки на грудях батько, навіть не глянувши на мене. - Повертайся до своєї кімнати.

Востаннє подивившись на батька, я тихо розвернувся до дверей і пішов до кімнати, зупиняючи набридливий вир думок. Зайшовши у спальню до мене відразу вилетів Плаґґ з сумки.

- Йой, ну що за депресняк увійшов у двері? – сказав квомі, літаючи навколо мене. – Тхнеш, як новий камамбер, мені таке не подобається.

- Плаґґ, не до тебе.

- Ну і ладно, де сир взагалі?

- Ти незмінний... - подивися я на срібну каблучку. - Плаґґ кігті!

- Мій си-и-и-и-ир!..

*трансформація* (міракулаус)

Перетворившись на Супер Кота, я вилетів через вікно і пострибав по дахах у невідомому напрямку.

Клятий батько... Хіба він не розуміє, що я також людина?! Невже один бал, це така величезна різниця? Я втомився жити... У мене немає нічого свого. Все належить моєму батьку, який керує моїм життям, не розуміючи моїх почуттів... Я нікому не можу довіритися. Всі знають мене як бездоганного багатія, але не все так легко як здається на перший погляд! Таке відчуття, ніби це все сон і одного дня я прокинусь, де буду жити як нормальний підліток з першою закоханістю та емоційністю. Це марево таке тривале, коли ж воно скінчиться?.. Яка перша закоханість? Емоційність?.. Єдина, хто була мені близька до серця – моя напарниця... Клята Леді Баг, яка не приймає моїх почуттів. Я впевнений, мене ніхто не розумів і не зрозуміє. Чи заслуговую на це все?.. О, матінко, якби ти була жива, цього всього не сталося б...

Мої думки перервав мелодійний звук гітари і зупинившись я відразу повернув голову в той бік. На кораблі сидів хлопець років сімнадцяти і наспівував собі щось під носа. Мелодія ніби бриніла романтичними нотами, це було настільки чуттєво, що я на мить зупинився послухати довше. (Мєлодія була прапітана рамантікай і мнє було трошки абідна, шо мелодія була нє пра мєня:(... (перший варіант)) Коли отямився, відразу побіг назад додому, бо зрозумів, що все таки треба готуватися до перездачі...