Синдикат

5 частина (9-10 розділи)

Розділ 9

  Михайло лежав у печерній пітьмі підвалу. Лише тьм'яне світло старої лампи освітлювало невеличке приміщення. Він розплющив очі і побачив перед собою звичайну бетонну стелю. Різка біль пронизала його голову.
«Де я?» – промайнула думка в його голові. Раптом Михайло почув звук тертя ключів у замковій шпарині.
– Виходь, бос тебе кличе до себе! – наказав вартовий, що охороняв підвальну камеру Михайла.
– Де я? Що відбувається? Хто ви такі? – з панічним настроєм запитав Михайло.
– Бос тобі все пояснить. – сухо відповів вартовий.
– По вашому я маю спокійно собі піти, дослухаючись до ваших вказівок після того, як ви мене викрали? – роздратовано запитав Михайло.
– Або ти покірно йдеш до Боса своїми ніжками, або виб'ю з тебе все лайно і затягну туди силою! – грізно сказав вартовий. Михайло, не стримуючи люті, вигукнув «Спробуй!» і першим атакував вартового ногою. Час знову сповільнився. Вартовий  рухався так само швидко як Михайло, тому з легкістю ухилився. Михайло наважився вдарити ще раз, але вартовий виявився спритнішим і вдарив Михайла ногою в живіт, від чого той відлетів до стіни камери і вдарився спиною, залишивши на ній тріщину від удару, і впав майже непритомний.
– Не ти один маєш такі здібності! – сказав вартовий і підійшов до Михайла. Чоловік начепив наручники на його руки і надягнув йому на шию кайданку з чіпом, що стримує здібності.
– Це стримає твій запал, якщо намагатимешся, щось вчудити знову. – знову сухо сказав вартовий.
  Михайла відвели до одного з трьох бункерів, де сиділа верхівка організації, яка схопила Михайла. Він разом з вартовим увійшов у невеличке приміщення. В центрі кімнати стояв стіл на 12 чоловік. В правому кутку біля стелі була прикріплена камери. Перед ними стояли два охоронці в масках, схожих за формою на кисневі маски пілотів. В центрі , перед столом, стояла висока, худа жінка, з сильними рисами обличчя, крижаним, як айсберг, поглядом, сивими пасмами волосся і у військовій формі чорного кольору. Вона оглянула очима кімнату і гостей, що щойно увійшли.
– Посадіть його на стілець! – дуже холодним і наказовим тоном сказала жінка. Вартовий зробив, як йому звеліли, посадивши Михайла на стілець вийшов за двері бункеру і став на варті.
– Певно Михайле, у тебе до мене багато питань. Де ми? Хто ми? Звідки ми? І чому в нас така обережність щодо тебе і стільки запобіжних заходів, щоб тебе стримати? І головне, навіщо ти нам? Думаю, що це все тебе цікавить, тому одразу перейдемо до відповідей. – вже більш тепло і лояльно сказала жінка. Михайло ствердно кивнув, розуміючи що в його становищі він має спокійно сидіти і слухати.
– Так от, щоб відповісти на ці всі запитання я розповім тобі одну історію. Це сталося 40 років тому. Тоді я була молодою дівчиною в рядах науковців з однієї урядової організації. Мій, тоді ще, майбутній чоловік був лідером тієї організації. Нашою метою було винайти щось, що зможе нейтралізувати всю ядерну зброю на Землі, не знищивши при цьому ядерну енергетику. В той час загроза ядерної війни зростала і ми намагалися якомога швидше нейтралізувати цю загрозу. І ми створили магніт, який за допомогою штучної чорної діри з антиматерії, притягував до себе ядерну енергію з конкретний заданих цілей чи координат, та викидав її в інший вимір. Перед самим експериментом використання магніту ядерної енергії, ми з чоловіком одружилися.
  На початку експеримент показував неймовірно успішні результати. Дві ядерні бомби, що ми забрали для цього, затягнуло в діру і ми вважали, що прилад діє, але як ми тоді помилялися... Насправді, ядерні бомби не були знищені в тій дірі. Ядерна енергія увійшла в синтез з антиматерією і створила абсолютно нові атомні частинки, до того невідомі людству – атомогени. З чорної діри пролунав вибух тих частинок. Він не знищив пристрій, проте частинки вилетіли в наше повітря. Атомогени потрапляли в людський організм і почали змінювати їх ДНК. Більшість з тих, хто вдихнув це, мутували і гинули буквально за добу. Проте деякі все ж вижили і отримали певні надздібності, як і ти. Я тоді була вагітна вже і атомогени проникли в мене і мою дитину. Тим часом мій чоловік загинув. Точніше, я так вважала, до певного моменту. Він вижив і став одержимий ідеєю створення армії надлюдей. Я вмовляла його припинити ці експерименти, але він мене не слухав. В мене на лишалося вибору. Я доповіла уряду про плани чоловіка. Уряд розпочав облаву на лабораторію. Деякі з тих, хто мали в собі здібності від атомогенів, в тому числі і я, приєдналися до урядових сил, щоб знищити пристрій і схопити мого чоловіка. Пристрій вдалося зруйнувати, проте чоловік втік з частиною мутованих. Після того він зміцнів в кримінальних колах і звеличився над злочинним світом, утворивши організацію «Посланці смерті». Його мета не змінилася. Пристрою вже немає, але вихід є. Кров мутованих можна впливати в інших, та є побічний ефект від такого переливання. Стирається пам'ять і життя після переливання скорочується. Людині лишиться жити 10 років. Щоб уникнути цього ефекту, потрібна кров того, хто народився з атомогеном. Тобто ти! І неважливо живий ти чи мертвий, головне вийняти з тебе кров. До речі, я забула представитися, я твоя мати і лідер організації «Сяйво». Мене звати Ольга! – вона закінчила свою розповідь і дістала якісь пігулки. Проковтнувши їх, вона продовжила:
– Ти не хвилюйся з приводу полювання на твою кров, адже саме тому ти й тут. Ми захистимо тебе і навчимо захищатися самому користуючись здібностями. Ти зможеш контролювати і максимально ефективно використовувати їх. З часом тобі повернуть пам'ять про твоє дитинство тут і ти зрозумієш більше. Також, я вважаю, що раз ти дізнався, хто я, то можливо хочеш дізнатися, чому надалі ти зростав в іншій сім'ї. Звісно, якщо ти хочеш почути правду про своє життя. – сказавши це, вона очікувала відповіді від Михайла. Він поглянув на неї і сказав:
– Враховуючи все вищесказане, я не маю ні сил, ні бажання опиратися і здатен лише спокійно слухати. Проте чи вірити твоїм словам чи ні, я хочу вирішити сам. І також я прошу мене звільнити від наручників і чипів і дати вільно обирати, лишитися мені під вашим захистом чи діяти самостійно. – стомлено сказав Михайло. Ольга не здивувалася проханню Михайла і наказала зняти з нього наручники.
– Отже ти готовий слухати. На жаль, я не зможу задовольнити твоє бажання з приводу самостійних дій без нашого захисту, тому що ти занадто важливий, щоб обирати самому як діяти. Від цього залежить не тільки твоє життя, тому відмова. Я лише можу піти на поступки і після тренувань відправлятиму тебе на завдання на рівні з моїми людьми. Таким чином ти зможеш взяти участь в операціях проти «Посланців смерті». Але якщо ситуація вийде з під твого контролю, ми знімемо тебе з завдання і відправимо туди інших. А вірити мені чи ні, вирішиш сам. Я розповім тобі, чому віддала тебе в іншу сім'ю і як ти втратив пам'ять про мене і нашу організацію. Але перш ніж почну, краще зробимо це наодинці. Вийдіть усі  і зачиніть за собою двері! – сказала Ольга.
Вона підсіла ближче до Михайла.
– В ті дні ми з твоїм батьком, ще були разом. Як я вже казала, він був одержимий своїми експериментами. Дійшло до того, що він вирішив перевірити тебе на атомогени. Я була проти, проте він і слухати не став. Він проаналізував твоє ДНК і виявив, що воно має унікальну будову. Він вирішив, що саме таким чином можна вирішити проблему зі скороченням життя від атомогену. Зараз ті, що були під впливом атомогенів подовжують собі життя за рахунок таблеток або речовин з антиматерії. Проте її запаси закінчуються. Саме тому їм потрібен ти. І ще тоді він це розумів. Мені довелося сховати тебе в іншому регіоні. Одна сім'я не могла народжувати дітей і я їм тебе віддала. Дружина була безплідна, а чоловік завів молоду коханку і так з'явився на світ Івана. Твій справжні батько саме через нього дізнався де ти. Вони обидва на тебе полюють, але твій батько лише користується Іваном. І ми теж цим скористаємося, щоб зупинити твого батька. Якщо ти погодишся виконувати з нами завдання, то твоє головною місією буде донести до Івана правду і схилити його на наш бік. Продовжу далі. Пам'ять твою стерли за допомогою антиматеріальної речовини, яку колов Іван своїм підлеглим. До того ж ти досить довго не міг активувати свої здібності, тому до тебе не було прикуто багато уваги. Бо якби дізналися, про це, то твій батько знайшов би тебе ще дитиною і ти б не зміг дати відсіч. Та тепер прийшов час тобі полювати на нього. І єдине, що я тебе запитаю: Чи ти готовий зробити все можливе і неможливе, щоб перемогти твого батька – Петра? – суворо і впевнено подивилася на Михайла Ольга.
–Так! – ствердно відповів він, повіривши всьому, що було сказано.