Справедливість

Глава 1

           Вулиці невеликого містечка огорнуті м'яким сяйвом ліхтарів, які порушують лише рідкісні проблиски автомобілів. Цієї безтурботної ночі, на краю багатоповерхової будівлі стояла побита, зацькована дівчина з темним волоссям. По її блідих щоках струменіли криваві доріжки, а руки були понівечені глибокими порізами та слідами від наручників. Її змучений вигляд ніби кричав про те, що вона провела все своє життя в похмурому ув'язненні.

           Дивлячись униз, вона міцно стискала в закривавленій долоні зім'ятий клаптик паперу і без вагань була готова зробити фатальний крок уперед. Але в цей момент зі скрипом відчинилися двері, і в нічну тишу увірвався звук чиїхось кроків.
Дівчина заціпеніла від жаху, повільно обернувшись. Перед нею з'явився молодик у мішкуватому одязі. Його темне, неслухняне волосся не могло приховати божевілля, що застигло в його пронизливих очах.

—  Малиш, а я тебе обшукався, — підходив він ближче, не боячись того, що вона може будь-якої миті зробити той єдиний крок.

—  Чому... ти... не можеш мене відпустити? — спитала вона зірваним, хрипким голосом, кидаючи на свого тирана сповнений жаху погляд.

—  Малиш, ти ж знаєш, що я люблю тебе. Без тебе я не уявляю, як собі жити, — промовив він, невблаганно скорочуючи відстань між ними.

—  Ти понівечив моє тіло, розтоптав мою гордість, — з надривом у голосі промовила вона, — знищив мою душу... Те, що ти робиш, — це не кохання. Впевнена, що навіть моє мертве тіло буде тобі в радість, адже... ти монстр... — її слова пронизували душу, наче гострі уламки розбитого серця.

—  Що поганого в тому, що я хочу, щоб ти була тільки моєю? Ділитися тобою з сім'єю, друзями, колегами — це вище за мої сили. Якби ти вибрала тільки мене, то мені не довелося б йти на крайні заходи. — промовив він з отруйною усмішкою, наближаючись до неї. — Ти здерла собі шкіру, щоб звільнитися? Мабуть, було дуже боляче. Ну, нічого страшного. Я подбаю про твої рани, і все буде добре. — Посміхнувся він, дивлячись на свою безпорадну жертву.

—  Вже пізно... — прохрипіла вона, кашляючи кров'ю. — Тобі доведеться жити без мене.

            Дівчина заплющила свої очі, дозволяючи своєму змученому тілу востаннє злетіти над цим світом, але навіть цієї миті він не відпускав її, немов одержимий.

—  Я не можу дозволити тобі кинути мене тут! — відчайдушно вигукнув він, намагаючись щосили витягти її нагору. — Ми ж ще стільки всього не зробили, а ти вже йти надумала?! — його пальці впивалися в її долоню, не бажаючи відпускати.

«У мене немає, більше, сил чинити опір чи навіть кричати...» — приречено подумала вона, не розплющуючи своїх очей.

             Його міцна рука ледве могла втримати її через кров, що сочилася крізь пальці. Він намагався нахилитися сильніше, але розумів, що й сам може впасти у прірву. Утримуючи себе однією рукою, але при цьому відчайдушно намагаючись витягнути її, він раптом відчув сильний поштовх. Цей невідомий імпульс змусив його випустити жертву. Не розуміючи, що сталося, він з жахом дивився, як вона падає, а на її обличчі застигла та сама посмішка, що колись стала причиною їхніх стосунків. Здавалося, що сама доля дозволила їй піти від нього, нехай і таким жорстоким способом.

              Зламана, розбита на уламки, душа дівчини нарешті відчула довгоочікуване полегшення, але вона чудово розуміла, що самогубство може відправити її не в сприятливе місце.

«Зустрінемось у пеклі,.. дорогий», —  гарячі сльози нестримно починали струмувати її блідими щоками.