Моя загадкова трейні

Лаліса зацікавлена

кожну мить я відчувала як помирала, я не могла перестати рухатись, я була ніби в в'язниці. мені кричали "Не та харизма!" "Активніше!" Я хотіла хоч 10 хвилин відпочинку, але все марно.

- Дженні, що сьогодні з тобою? В чому проблема? Сама не своя. Я тебе не впізнаю. - з претензіями зверталась тренерка.

- Вибачте...

- Це все, що ти можеш сказати в своє виправдання? - строгим голосом запитала.

Дженні промовчала. Це було дійсно найкраще, що вона могла придумати? Знаєте, порівнюючи зі мною, вона виглядає погано. Хто як не сама Лаліса Манобан буде в страху тримати усю компанію?). І ні, це не тому що я сама талановита і тому подібне, на це є дуже особливі причини... Які скоріше всього, директор не хоче виголошувати. Айайай, Кім Сон Хун, думав звичайні трейні не зможуть тебе поставити на місце? Мені жаль. Хоча, чому б це?
Я дивилась на цю гарну та впевнену Кім Дженні і представляла її айдолом, знаєте, вона була б не погана. У мене вже з'явилась звичка усіх представляти у ролі айдола. Вона дійсно робить багато для своєї мрії. Але скоріше-всього найближчий рік їй це не світить. Я не стерва та не егоїстка ( начебто ), просто я дуже вимоглива до роботи. Якщо мене назначать тренером трейні, я буду на сьомому небі від щастя. А якщо я буду ним, це означає що - 4 тисячі гривень з боргу трейні. Дивно, що з моєю впливовістю директор до цих пір мене тримає в боргу, невже не боїться? *Легко посміялась*
Це виглядає так нікчемно.

Через пару хвилин Кім Дженні та інші трейні закінчили репетицію. Ех, а було так весело спостерігати..
Я виглядала так дивно, адже я так дивилась на Дженні, ніби на свою здобичу. Цікаво, на це ж ніхто не звернув уваги? Я сиділа на твердому одному з 5 твердих крісел і в подумках репетирувала репліку директору на шоу на виживання. Пх, не дивлячись на те, що я знаю що дебютую, все рівно так страюсь. Хоча, якщо дійсно будуть конкуренти краще мене, я покажу всю себе, що директор навіть не думаючи візьме мене.

- Лаліса, чому сидимо? У тебе справ немає? - говорить, але не кричить тренер.

- Я вже виконала свою роботу. Я можу відпочити хоча б трішки? - відповіла я.

- Можеш, але не забувай, я поставила на тебе 16 тисяч вон на шоу на виживання, не підведи мене.

- Я ще не бачила, щоб на мене клали такі копійки. ( 500 в гривнях )

- Слухай, у всіх різний заробіток. Якщо у тебе якісь терки з директором Сон Хуном, це не мої проблеми!

- А це вже моє діло. - холодно відповіла я та підвелась прямуючи до виходу.

- хоча б подякувала! - викрикнула тренерка в слід, але я вже її не чула. Вона ще не знає, що може мати серйозні терки і зі мною, якщо буде продовжувати себе так вести. Повірила в себе я бачу.

* Від лиця Дженні *
Ми як завжди сиділи на суспільному дивані, в середині приміщення агенства. На диво, усі були настільки готові то премії МАМА, що навіть вийти попити кави не мали часу.

- Розе, у мене вже немає сил.. правда - непевним голос говорю я

- Так ніби у мене є.. це й тренер Пак Джию вже задовбала, звертає увагу тільки на нас. Скільки можна? - незадоволено відповіла Розе.

Я відкинула голову назад та прийнялась дивитись на потолок. Я настільки була виснажена, що навіть не було сили на звичайну розмову. Зараз хотілось б кавуськи або чайка, але мені попросту було лінь. Навіть но кімнати дойти не могла. Чому ж та Пак Джию так тисне на нас? Не розумію. Сподівається на наш дебют? Чи то я знову себе накручую? У любому випадку, ми все ж таки люди, зі своїми почуттями.. поки я дивилась на потолок обдумуючи я почула чіюсь теплу невеличку руку на своєму плечі. Я подивлась, це була Розе. Вона виглядала стурбованою та засмученою?.. Я подивлась їй прямо в очі, які просяться хоч трішки ковтнути їжі.

- щось сталось, Розе? - запитала я.

- Дженні..я просто хочу сказати.. - невпевнено відповіла.

- ну! Давай швидше, ти виглядаєш стурбованаю..

- Дженні, я не знаю чи зможу я витерпіти до дебюту, я вже не відчуваю такої ж тяги до цього як раніше. Тим більш, є ще одна причина.. про яку я віддаю перевагу мовчати..

Я ковтнула слюну та декілька хвилин сиділа мовчки слухаючи її. Я хочу губити таку подругу як вона. Вона - це поки найкраще що тряплялось зі мною у часи трейні.

- Я-як? Але чому?.. ти ж так цього хотіла! А зараз?

- Дженні, зрозумій, це все в минулому. Я хочу більше волі та особистого життя. Я ще не прийняла рішення йти, адже контракт вже підписаний.. але якщо я не попаду в гурт, або не стану в соло. Мені доведеться піти. Я вже можу терпіти.

Я не могла промовити ні слова. Я дивилась на неї своїми великими карими очима, заповненими надії та сподівання на краще.

- я-я..я розумію. Я поважаю твій вибір - ледь вимовивши я відповіла.

Я закрила очі, зараз я була не готова до зорового контакту. Що мені лишається без неї?.. пахати цілими днями та ховатись від соціому? Хоча, з іншої сторони її можна зрозуміти. Їй 16 років, зарає час жити як в останній раз, коли твоє життя зповнене безтурботністю та веселощами, а не дієтами і переживаннями. Абсолютно ніякого особистостого життя, любого права на щось. Я би теж хотіла піти, але я не можу. Я цього хотіла багато років, і ось, я нарешті трейні! І просто взяти та піти, тому що хочеться на вечірку? Ні, я так не можу. Я думала про все що тільки можна. Але все перервала Джісу.