"Доля справді існує?"

...

Наша історія почалась в поїзді, я шукав вільне місце, і воно було тільки біля ще тоді незнайомця, доволі симпатичного незнайомця. Як тільки я хотів запитатись чи можна сісти біля нього, оскільки біля нього була його сумка, але запитатись не вийшло, через те що я влетів йому прямо на коліна, але він був доволі ввічливим, і запитався, допомогаючи встати
-все в порядку? Не забився?
-так, все в порядку, ніби ні, тільки голова буде боліти. Доречі, я хотів запитатись чи можна сісти біля вас?
-звісно сідай, я не проти компанії.
В нас завелась доволі приємна та комфортна розмова, мені було приємно з ним розиовляти, стільки тем які могли обсудити з ним. Також як я раніше казав, його звати Лі Мінхо, котячий татусь, Хо, та пиздюк. Коли пиздюк? От пізніше дізнаєтесь.
На вулиці осінь, вже все листя почало жовтіти, і ставало прохолодніше. Але не любити осінь це для мене гріх, я її обожнюю за те що в ній я почуваюсь дуже комфортно.
Коли ми вийшли з поїзду, виявилось що я забув взяти його номер, і це був суцільний жах, в нас стільки спільного, і ми могли все на світі обговорити, звісно, в більшості росказував про себе та своє життя я, він тільки інколи міг перекинутись словечком про своє життя, тай впринципі, не думаю що тоді він би мені щось росказав.
Перший мій день в Сеулі почався в якомусь не дуже дешевому та не дуже дорогому готелі, оскільки я все ще не знайшов собі квартирку, точніше, для життя мені хватало всього лиш маленької студії та хорошого ремонту.

p.s наступний розділ бвде більш цікавіший, та вже не як особистий щоденник Джісона, це вам такий невеличкий спойлер🤫