Білосніжка

sanguis in nivis

Rosa est similis amori,
laedere potest si eam accipere nescis.

Я не знаю, чим він був. Ніхто з нас не знає.
Мене називають мудрим, але я далеко не такий, хоча і провидів те, що сталося, уривками вловлював застиглі картини, що причаїлися в стоячій воді або в холодному склі мого дзеркала. Якби я був мудрим, то не спробував би змінити побачене. Якби я був мудрий, то убив би себе ще до того, як зустрів його, ще до того, як на мені затримався погляд його батька.
Чаклун — так мене називали, і все моє життя я бачив його обличчя в снах і відображеннях у воді: шістнадцять років я чекав того дня, коли одного ранку він притримав свого коня у моста і спитав, як мене звуть. Він підняв мене на високе сідло, і ми поїхали до мого будиночку. По дорозі я відчував його руку на моєму тілі, сидів спокійно. Я мав на примирення з долею цілих шістнадцять років. Тільки не до кінця прийняв.
Я впізнав його — не короля, адже тоді я нічого не знав про королів, ні, я впізнав чоловіка з моїх снів. Чоловіка, що мав пов'язати свою долю зі мною, хочу я того чи ні. Він узяв у мене те, чого хотів, адже хто я такий, щоб відмовляти королю., але наступного дня повернувся до мене, і наступної ночі теж. Він був вже не молодий, кремезний засмаглий чоловік, в рудій бороді якого з’являлися перші сиві волосини.
Коли він привів мене до палацу, його син був ще дитиною, десять весен від народження. У кімнаті принца нагорі вежі висів портрет його покійної матері, високої привабливої жінки з волоссям кольору темного дерева та горіхово-карими гострими очима. Вона була іншої крові, ніж її блідий син.
Хлопчик відмовлявся їсти з нами. Я не знаю, де і чим він харчувався, але за обідом він просто мовчки сидів, іноді досить довго сверлячи мене поглядом своїх чорних очей.
У мене були свої покої, а у мого чоловіка-короля свої. Коли він хотів мене, то посилав за мною, і я йшов до нього та задовольняв, незважаючи на власні бажання і стан.

Якось уночі через рік і кілька місяців після мого приїзду до мене прийшов Він. Йому було дванадцять. Я читав книгу при світлі свічки, жмурячи очі від диму і постійного мерехтіння полум'я. А коли підвів очі, то побачив його.
– Принце?
Він мовчав. Очі в нього були чорні, як дві вуглинки, волосся — ще чорніше, а губи — червоніші за кров. Це все ще більше кидалося в очі на фоні білої як сніг шкіри. Він подивився на мене і посміхнувся. Він так рідко посміхався. Навіть тоді, у світлі лампи, мені здалося що в ряду його білосніжних зубів я побачив кілька гострих ікол.
— Що ви робите у цій частині палацу? Час вже пізній.
— Я їсти хочу, — сказав він, і я здивовано підняв брови. Чому б просто не попросити принести їсти прислугу?
Була зима, коли свіжа їжа — все одно, що мрії про тепло та сонячне літнє світло, але з балки в моїх покоях звисала зв'язка ароматних яблук, висушених і з вийнятими кісточками. Знявши одне, я простяг йому.
–Ось, візьміть.
Взявши в мене сушене яблуко, він почав кусати його гострими білими зубами.
- Смачно?
Кивнув головою. Я завжди почувався некомфортно біля маленького принца, але тієї миті серце в мене розтануло, і кінчиками пальців я ласкаво торкнувся його щоки. Він подивився на мене і посміхнувся — він так рідко посміхався, — а потім встромив зуби в основу мого великого пальця, за мить виступила кров.
Від болю та здивування я закричав, але він подивився на мене, і крик завмер у мене в горлі.
А маленький принц припав губами до моєї руки і став пити. Наситившись, він мовчки пішов з мого покою. У мене на очах ранка почала затягуватись, рубцюватись, зцілюватись. Наступного дня залишився лише старий шрам, ніби я порізався кишеньковим ножем у дитинстві.
Він немов заморозив мене, опанував мною, підкорив собі, закрив мою душу і серце в клітці. Це налякало мене більше, ніж те, що він наситився моєю кров'ю. Мене тягнуло до нього. Незрозуміло, сильно, безупинно.  Після тієї ночі я з настанням сутінків почав замикати двері  і наказав ковалю викувати вишукані залізні ґрати, які він поставив мені на вікна. Поки одного разу, через кілька років, повернувшись після бенкету, захмелілий від вина, я не забув цього зробити.

І тоді прийшов він. Того року йому виповнилося вісімнадцять весен. Юнак, ніжний, як троянда, в білосніжній, не по порі тонкій і короткій нічній сорочці стояв в моїх дверях. Я закляк з книгою в руках.
-Доброї ночі, королю. – він повільно пройшов вглиб кімнати, незважаючи на всі правила королівського етикету, підходячи до мого ліжка, біля якого я стояв.
-Принце? Щось трапилося? Що ви робите тут в такий пізній час? –  спитав я точно так як шість років тому.
-Я голодний..- принц задоволено усміхнувся, повільно підходячи о мене. Я відчув його тендітні долоні на моїй грудній клітці, і старий шрам ледь відчутно занив. – Але цього разу ви не зможете відкупитися від мене сушеними яблуками.
Ніч в його оченятах в тьмяному світлі свічок виглядала по особливому чарівно і небезпечно. Я рішуче прибрав його руки від мого тіла.
-Принце, якщо ви голодні то попросіть принести їжі прислугу, я вам не допоможу.
В кімнаті стало неприродно спекотно для зимової ночі. Тіні забігали кімнатою від тріпотіння вогників свічок. Запахло чимось пряним, ледь солодкуватим. Ваніль, червоний перець? Я знаюся на травництві, і ці спеції часто стають ароматами приворотних зіль. Але тут інакше, не зілля, а він сам викликав в мені цей нестримний вогонь, змушуючи затамовувати дихання, споглядаючи цю тендітну, ніжну, але небезпечну істоту перед собою.
Він знову вкладає руки на мою грудну клітку. Притискається ближче, змушуючи шумно видихнути. Хитро посміхається, повільно наближаючись до мого обличчя, шепочучи, ба ні, муркочучи, дивлячись мені в очі.
-Я ж викликаю у вас бажання, правда? –побачивши заперечення в моїх очах він притискає вказівний палець до моїх губ, не давши сказати і слова. – Помовчте, королю, ні до чого мені брехати. Залиште ці всі манери для кращого випадку. Ви ж не кохаєте мого батька?
Серце починає битися все швидше. Останні розумні думки і заборони пливуть, вивітрюються з голови, все на фоні пливе, і чіткою лишається лише ніжна фігурка переді мною. Я не встиг навіть опам'ятатися, зібрати до купи залишок раціональності що ще лишився в мені, як відчув ніжні губи, що накрили мої, цілуючі ще трохи невміло, але дуже наполегливо, і з кінцями втратив голову. Я сам не помітив як обхопив його за талію, притискаючи тендітне тіло до себе, за мить підхоплюючи юнака на руки, несучи на ліжко, опускаючи між шовкових подушок. Не помітив як в процесі поцілунку він почав покусувати мої губи, спочатку ніжно, а потім в повну силу, аж до крові, яку він потім з таким же задоволенням, як і колись, будучи дитиною, злизував. Тільки от цього разу в мене не піднялося ні краплини заперечення; холодні руки принца блукали по моєму тілу, забираючись пальцями під тканину шовкової нічної сорочки, погладжуючи шкіру, іноді дряпаючи її, лишаючи за собою помітні сліди.
Він спустився від губ до шиї. За мить я відчув як гострі ікла пронизали мою шкіру. Пульсуючий біль вразив, неначе пальці холодного вітру, що зімкнулися на шиї, перекриваючи доступ кисню.  Він потягнув мене до себе, змушуючи вкластися на ліжко, всідаючись зверху, ні на мить не відриваючись від мене, лишаючи все більше яскравих укусів, з яких раз у раз котилися дрібні криваві краплі. Тепер біль був ледь відчутним, тонкими нитками переплетений з тваринним задоволенням, затуманюючим розум, відриваючи від реального світу, змушуючи забути про все. Тепер мій торс був весь вкритий укусами; принц задоволено муркотів, притискаючись ближче до мене, ковзаючи стегнами на мені, проходячись язиком по залишених слідах, які на очах затягувалися, залишаючи за собою ледь помітні шрами. Пальці юнака блукали по моєму тілу, погладжуючи, досліджуючи кожен сантиметр шкіри, викликаючи хвилі жару, і, здавалося, ця юна тендітна істота була досвідченішою в любовних справах ніж будь-хто. Він стягнув з себе нічну сорочку; молочно-біле тіло його неначе світилося холодним сяйвом при тьмяному тріпотінні свічок. Неначе дорога порцелянова лялька, зроблена руками умільця, він, з хитрою, як в лиса, посмішкою, дивиться в мої затуманені від бажання  очі, привідкриваючи вуста в німому стогоні, за мить, колихнувши стегнами, насаджується на збуджену плоть, задоволено скрикнувши. Я відчуваю як все навколо стрімко пливе, гублячись в вихорі бажання, змушуючи збиватися з диханням. Ми злилися, стали єдиним цілим, не бачачи і не чуючи нічого крім один одного. Я вслухався в кожен його стогін чи тихе зітхання, що з кожною хвилиною все більше заповняли кімнату, плавно розливаючись, тішачи слух. Ніжне тіло все більше обм'якало в моїх руках, відгукуючись на кожен мій дотик, відчутно тремтячи під пальцями.
Того вечора ми з принцем заснули в обіймах. На ранок нічого не вказувало на події минулої ночі.

Мій чоловік, мій король, посилав за мною все рідше і рідше, а коли я приходив до нього, він був ніби одурманений, неспокійний, розгублений. Він більше не просив мене близькості, і єдиним проханням було вкласти його спати. Одного разу, лежачи в обіймах короля, я гладив його по голові, поки той спав як дитя. Обережно провів пальцями по його шкірі. Вона вся вона була ребристою від багатьох старих шрамів. Тільки от за весь час нашого шлюбу я пам'ятав в нього лише один шрам, у боці, де в юності його поранили на полюванні.
Незабаром від нього залишилася лише тінь людини, яку я зустрів колись біля моста. Його кістки синім та білим проступили з-під шкіри, яка стала неначе тоншою в дюжину разів. Я був з ним до кінця, як він того просив: руки у нього були холодні, як камінь, очі стали молочно-блакитними, його волосся і борода вицвіли і втратили блиск. Він помер, згас, як свічка. Все його тіло з ніг до голови було в горбиках від застарілих крихітних шрамів.
Він майже нічого не важив. Земля промерзла, була тільки середина зими, і ми не змогли вирити йому могилу. Склали курган із каміння та валунів над тілом — у данину пам'яті, адже від нього залишилося так мало, що навіть дикі звірі та птахи не поласували б тим.

А я став королем.
Я все ще був молодий і наївний, хоча вже пройшло двадцять чотири весни з тих пір як я вперше побачив цей світ, і не зробив того що мав би зробити.
Я мав наказати б вирізати принцу серце. А ще наказав би відрубати йому голову, руки та ноги. Я наказав би його розчленувати, а потім дивився б на міській площі, як кат добіла роздмухує вогонь, безпристрасно спостерігав би, як він кидає в багаття шматки розрубаного тіла. Навколо площі я поставив б лучників, які підстрелили б будь-якого птаха, будь-якого звіра, який посмів би наблизитися до полум'я, був би то ворон чи собака, яструб чи щур. І не заплющив би очей, поки принц не перетворився на попіл, і м'який вітерець не розвіяв би його, як сніг.

Після траурної процесії відбулася моя коронація. Після, стоячи на балконі своїх покоїв, оглядаючи тепер повністю свої володіння, спостерігаючи як з похмурого неба повільно падав лапатий сніг, я досі чув слова клятви в моїх вухах.
“На торжественній церемонії коронації, я, перед Богом і людьми, урочисто клянусь служити своїй країні і народу з вірністю та чесністю. Я обіцяю захищати права і свободи мого народу і вести державу на благо її громадян. Я готовий приділяти свої сили і розум для забезпечення благополуччя та щасливого майбутнього для кожного громадянина моєї країни. Моє серце нехай б'ється на благо кожного громадянина, а моя душа готова віддати свій останній подих за щасливе і велике майбутнє нашої країни. Нехай ця клятва стане свідченням моєї непохитної відданості і глибокого покликання служити. Нехай моя служба буде прикладом відданості, і нехай Божественна мудрість наставляє мене на шляху правосуддя та милосердя.”
Я думав. Думав про вагу корони на моєму чолі, думав про відповідальність що тепер лягла на мої плечі, думав про майбутнє.
– Про що задумалися, мій королю?– пролунав голос за спиною, вириваючи мене з полону думок, і тендітні руки м'яко провели по моїх плечах.
Я повернувся, обіймаючи принца, що стояв переді мною в вишуканому траурному вбранні, вкладаючи руки на його талію, кидаючи коротке:
– Ні про що.
Він хитро посміхнувся, обхоплюючи руками мене за шию, затягуючи в поцілунок, вже за звичкою покусуючи мої губи, задоволено муркочучи. Я відчував, що від кожного такого поцілунку все більше залежу від нього і підкоряюсь йому, але відмовитися не міг, з таким невимовним шаленством мене тягнуло до юного принца. Хочу щось сказати, на мить відриваюся від поцілунку.
– Принце... – його палець, знову, як і тієї ночі торкається моїх губ. Юнак задоволено усміхається і шепоче мені на вушко.
– Будь ласка, називайте мене просто Те, я вже ситий цими офіційностями.
Я ледь помітно посміхнувся. Яке миле і ніжне створіння. Ким би він не був, що б не робив, але все одно викликав в мене на диво теплі почуття. Здається, навіть якби він вштрикнув ніж мені в спину, я б подякував би за такий ніжний жест.

Час йшов. Зима закінчилася. В повітрі відчувались аромати свіжості, первоцвітів, першої зеленої трави, але одночасно й огортаюча ніздрі холодом примарна небезпека, що густим сірим туманом вкривала оживаючі після зимового сну землі, огортаючи кожну гілку в лісі, що займав більшу їх частину. Я любив, подовгу стоячи на балконі, що виходив з моїх покоїв на північ, оглядати свої володіння. Володіння, які я мав захищати будь-якою ціною.

У тому лісі також жили люди. Щороку вони виповзали з лісу на весняний ярмарок, який влаштовували, коли зійде сніг, – жадібні, дикі небезпечні. Одні були виродками та каліками, жалюгідними карликами та горбунами, в інших були величезні зуби та порожні очі ідіотів, у третіх — пальці з перетинками, як у жаби, чи ікла, як в вовка.
У юності я працював на ярмарку, і лісовий люд вже тоді мене лякав. Я передбачав людям долю, видивлявся її в стоячій воді, а після, коли став старший, в кругу полірованого скла, зворотня сторона якого була посрібленою - його мені подарував один купець, чийого коня, що загубився я зміг знайти.
Торговці на ярмарку теж боялися лісових людей: цвяхами прибивали свої товари до голих дощок прилавків– величезними залізними цвяхами прибивали до дерева булочки і шкіряні ремені. Якщо їх не прибити, говорили вони, лісові люди схоплять їх і втечуть, жуючи на бігу вкрадені булочки, розмахуючи над головою ременями.
Але у лісового люду були гроші: монета тут, монета там, іноді забруднені зеленню або землею, і обличчя на тих монетах були незнайомі навіть найстарішим серед нас. Ще у них були речі на обмін, і тому ярмарок процвітав, сповнений вигнанцями і карликами, розбійниками (якщо вони були обачні), які полювали на подорожніх з країн, що лежать за лісом, чи на оленів. (В очах закону це було злочином, адже олені належать королю.)
Один весняний ярмарок слідував за іншим: загалом три, і кожен наступний був похмурішим і біднішим за попередній. Дедалі менше лісових людей приходили купувати наші товари. А ті, хто приходив, здавалися пригніченими і неспокійними. Торговці перестали прибивати до прилавків свій товар. На третій рік з лісу вийшла лише жменька людей - дюжина волохатих карликів, що збилися від страху в купку. І нікого більше.
Коли торги закінчилися, до мене прийшли розпорядник ярмарку і його паж. Першого я трохи знав до того, як став королем.
– Я прийшов до тебе не як до мого короля, - сказав він. Я мовчав. І слухав.
– Я прийшов до тебе тому, що ти мудрий, - продовжував він. - Дитиною, лише подивившись у калюжу, ти знайшов загублене лоша; юнаком, лише подивившись у своє дзеркало, ти знайшов загублене немовля, яке далеко пішло від своєї матері. Тобі відомі таємниці, і ти можеш відшукати приховане. Що пожирає лісовий люд, мій королю? - запитав він. - Наступного року весняного ярмарку не буде зовсім. Подорожні з інших королівств стали рідкісними, лісові люди майже зникли. Ще один такий рік, і ми всі помремо з голоду.
Я наказав служниці принести мені дзеркало. Це була нехитра штука, посріблений ззаду скляний диск, який я зберігав загорнутим у шовк в скрині в своїх покоях.
Мені його принесли. Я провів пальцями по холодній поверхні, заглядаючи вглиб. Я вже знав що побачу там.
Сутінки огорнули ліс, що ще досі не прокинувся від зимового сну. Де-не-де, між торішньої трави, що вже починала випускати свіжі пагінці, лежали купи снігу, що не встиг розтанути, адже сонячне світло не потрапляло сюди навіть вдень. Гілки дерев тягнулися чорними кістлявими руками крізь густий сірий туман, хапаючи випадкових подорожніх за одяг, затягуючи вглиб. Тиша. Тільки рідке каркання ворон змушувало здригнутися, сторожко озираючись по боках.
По витоптаній лісовій стежці йшов чоловік. Спокійно, розмірено – здавалося, його зовсім не гнітила атмосфера навколо, не лякали страхітливі тіні в глибині лісу.
І тут я побачив його.
Мій принц, мій Те, в темно-бордовому довгому шовковому плащі, плащі, якого йому подарував я. Він повільно, м'яко, як кіт, крокував між дерев, і жодна гілка під ним не тріснула. За мить він вже догнав перехожого, і, знайшовши на землі стару гілляку, спеціально наступив на неї. Чоловік озирнувся і закляк на місці, тоді як принц, не втрачаючи ні хвилини, за кілька кроків опиняється впритул до нього. Секунда, і гострі ікла проштрикують шкіру на шиї чоловіка, поціливши точно в артерію, очі подорожнього широко відкрилися, за мить закриваючись назавжди, і він повільно обм'як в руках юнака, який, задоволено усміхаючись, припадає до рани, починаючи жадібно пити, злизуючи поодинокі краплі, які спершу бризнули після укусу. Наситившись, він вкладає тіло під деревом, за мить зникаючи між дерев.
— Ти знаєш, що не пускає подорожніх до нашого міста? Що сталося з лісовим народом? - Запитав розпорядник ярмарку.
Я прикрив дзеркало тканиною. Вечором того ж дня воно тріснуло прямо в мене в руках, коли я хотів подивитися через нього майбутнє, не те що тріснуло, вибухнуло, тисячами дрібних уламків врізаючись мені в руки, глибоко ранячи їх, один навіть долетів до обличчя, лишаючи глибоку вертикальну подряпину на чолі, проходячись через брову і повіку, дивом не зачепивши ока. Але на той момент я ще про це не знав. Тільки відповів розпоряднику:
– На людей нападають дикі чорні вовки. Йдіть, і передайте населенню що я сам особисто подбаю про те, щоб ліс знову став для всіх безпечним.

Так, я збрехав. Я не підставою під небезпеку своє кохання, тим паче народ і так недолюблює принца.
Я оголосив про полювання на вовків, зібрав мисливців. Кілька тижнів тривали полювання, і після кількох десятків продемонстрованих людям шкур вони начебто заспокоїлися.
Але люди почали зникати лише частіше. Я хотів поговорити про це з Те, хотів, але поряд з ним я втрачав контроль і будь-яку волю, підкоряючись йому, сповнюючись невимовним коханням, а ризикувати не можна було. Тепер не тільки лісовий люд, а й населення королівства зникало ледь не щодня. В королівстві почалася паніка та незадоволення, я вимушений був призначити комендантську годину. Я маю вирішити цю проблему. Маю захистити свій народ, чого б мені це не вартувало.
Того вечора я не спав всю ніч. Думав.
Мій народ у небезпеці. Але він підбурює мене позбутися від коханого. Що ж, я не віддам його.

“Я обіцяю захищати права і свободи мого народу і вести державу на благо її громадян.”

Нехай, нехай, хоч вимруть всі, я не віддам його життя навіть за мільйон інших.

“Моє серце нехай б'ється на благо кожного громадянина, а моя душа готова віддати свій останній подих за щасливе і велике майбутнє нашої країни.”

Але чи справді я кохаю принца, чи вплив його чар змушує думати мене так? Я обіцяв бути гідним королем, але, здається, розчарую всіх. Наче мене хвилює їхня думка. Але ж хіба люди винні, хіба мають отак от просто померти, бо я нічого не зробив?

“Нехай моя служба буде прикладом відданості, і нехай Божественна мудрість наставляє мене на шляху правосуддя та милосердя.”

На світанку, ще до сходу сонця я віддав наказ. Відправити мисливців в ліс, і не хай принесуть звідти ще з дюжину чорних вовчих шкур. Але кохання своє я не віддам. Радники були дуже незадоволені, вони, вочевидь, давно здогадувалися про справжню причину всіх бід. Але що вони могли проти мене, короля?
Але зранку, коли я зайшов в покої до принца, його там не було. Не було його ні на нашому улюбленому балконі, ні в саду. За годину вже весь палац був поставлений на ноги. Я розіслав людей в найвіддаленіші куточки міста і за його межі. А сам взяв до рук чашу з водою, на заміну розбитому дзеркалу, торкнувся кінчиками пальців до холодної поверхні. І побачив.
Вони забрали моє кохання на світанку, поки він спав і був слабким і незахищеним. Понесли в лісову гущавину, розв'язали сорочку і вирізали серце, а мертве тіло залишили в лощинці, щоб його поглинув ліс.
Ліс - темне місце, межа багатьох королівств, не знайшовся б жодного дурня, хто став би стерджувати свою над ним владу. У лісі живуть злочинці, розбійники, а ще вовки. Ті самі, здоровенні, чорні як ніч вовки, що можуть за мить роздерти і сотню людей. Можна десяток днів скакати по лісу і не зустріти жодної живої душі, але увесь час за тобою спостерігатимуть чиїсь очі.
За вікном знову падав сніг, ховаючи вже зелену траву, приховуючи сліди моїх мисливців, вкриваючи його тендітне тіло у лісі.
Один наказ, одна мить, і ця купка потвор вже була біля моїх ніг. Я не запитував причин– навіщо, я ж бо і так все знав; я вирізав кожного з них власними руками, одного за одним, ігноруючи благання пощади і слова про добрі наміри.
Вони принесли мені його серце. Мабуть, на підтвердження своєї чесної служби. Я знав, що воно його - ніяке більше серце не продовжувало б вирізане пульсувати і битися, як робило це.
Потім говорили, що мене обдурили, що це було не його серце, а  серце звіра -   оленя, або, можливо, кабана. Ті, хто так говорив, помилялися.
Інші твердять (але це їх брехня, а не моя), що мені принесли серце, і я його з'їв. Брехня і напівправда сиплються як сніг, покриваючи те, що я пам'ятаю, те, що я бачив. Чужий і невпізнанний після снігопаду край - ось на що принц перетворив  моє життя.
Я відніс його в свої покої. Це було моє маленьке безумство– не захоронити серце, ні, лишити його на пам’ять про мертвого коханого. Я довго ридав над ним, вклавши в найгарнішу кришталеву скриньку, вистеленою дорогим оксамитом. Під ранок, сидячи при догоряючих свічках, мені здалося що я почув його голос. Тихий і ніжний, він кликав мене, манив, просив про допомогу, і я не зчувся як вже біг в бік лісу, не відчуваючи ні холоду, ні втоми. Не зважаючи на світанок, в лісі все так само стояли сутінки. Не знаю скільки часу я блукав там – шукав і кликав його. Я мав знайти хоча б його тіло– але ні тоді, ні, забігаючи вперед, за місяць цього зробити не вдалося. Воно зникло. А мене знайди тільки наступного ранку, непритомного, недалеко від лісової стежки.
Я вчився жити заново. Без нього. Часто сидів в його покоях. Не міг прийти до тями. Аж поки не зважився.

Таке сильне відворотне зілля я готував вперше. Але воно виправдало мої очікування– випивши його три ночі підряд на спадаючий місяць, в один момент я зрозумів що не відчуваю нічого. Абсолютно. Ні суму, ні туги, ні любові. Навіть образ принца в моїй голові був якимось туманним.
Але кожного разу, коли хилився до заходу сонця котрий по рахунку день, довго сидів біля вікна, дивлячись на ліс, поки не лягала темрява. Кожного разу неприємно пекли шрами, що принц лишив по всьому моєму тілу, і тепер, здається, до кожного з них прикладали шмат розпаленого добіла заліза.
Чи жалів я про цей вибір? Чи жалів про те , що не врятував його?
Так. Кожної секунди, коли лишався на самоті з собою, я думав про те що все можна було змінити, що, можливо, був шанс змінити Його, витягнути з Нього все темне, що робило з мого ніжного хлопчика монстра, я мав би перерити всю відьомську літературу, але не вбивати своє кохання майже власними руками.
Тільки от, як би я витягнув з нього все темне, якщо все темне – він сам?  Він був неначе зітканий з темряви, ненависті до світу і спраги до крові, і, незважаючи на маску, яку вдягав, я був впевнений що він мене не кохав. Користувався у власних цілях – так. Йому потрібна була влада і безкарність, і він все це отримав. Тим паче я покривав його по власній волі. Так, я справді його кохав, хоч і кохання це не було звичайним людським почуттям. І ніяке зілля до кінця з глибини душі це кохання не зітре. Приспить, сховає глибше – так. Але воно, як фенікс, тільки чекатиме моменту щоб відродитися знову.
Чи хотів би повернути все назад і вчинити інакше?
Немає сенсу про це думати. Байдуже, я маю менше думати про себе і більше про добробут королівства, от і все. Почуття і зайві роздуми не приведуть до чогось хорошого.

Повільно пройшов рік, і мій народ стверджував, що я правлю ним мудро. Серце так само лежало в кришталевій скриньці і слабко пульсувало ночами. Якщо хтось і сумував за принцом, свідчень того я не бачив: тоді він ще наводив страх і люди вважали себе щасливими, що позбулися його. Країна розвивалася і процвітала.