Гаррі Поттер і Напівкровний Принц

Біла гробниця

Усі уроки було скасовано, всі іспити відкладено. Протягом кількох наступних днів деякі батьки поспіхом забирали своїх дітей з Гоґвортсу... близнючки Патіл відбули ще до сніданку на другий день після Дамблдорової загибелі, а Захаріас Сміт покинув замок у супроводі свого бундючного батька. А от Шеймус Фініґан навідріз відмовився повертатися з матір'ю додому; вони бурхливо сперечалися у вестибюлі, після чого їй довелось погодитися, щоб син залишився на похорон. Шеймус розповів Гаррі й Ронові, як важко їй було знайти в Гоґсміді місце для ночівлі, бо в село прибували все нові й нові чаклуни та чарівниці, щоб віддати Дамблдорові останню шану.
Неабияке хвилювання серед молодших учнів, які ніколи такого не бачили, викликала блідо-блакитна карета з будинок завбільшки, запряжена дванадцятьма велетенськими крилатими кіньми, що під вечір напередодні похорону спустилася з неба й приземлилася на краю Лісу. Гаррі спостерігав з вікна, як вродлива чорнява велетка з обличчям оливкового кольору зійшла з приступки карети й кинулася в обійми Геґріда, що її чекав. Тим часом у замку розмістилася делегація міністерських високопосадовців на чолі з самим міністром магії. Гаррі старанно уникав будь-яких контактів з ними; він не мав сумніву, що рано чи пізно йому доведеться звітувати про останній Дамблдорів виїзд з Гоґвортсу.
Гаррі, Рон, Герміона й Джіні постійно були разом. Чудова погода ніби знущалася над ними; Гаррі міг лише уявляти, що було б, якби Дамблдор не загинув, а в них було б стільки вільного часу наприкінці навчального року після того, як Джіні склала б іспити, і ні на кого вже не тисли б домашні завдання... Минали години, а він ніяк не наважувався сказати те, що мусив сказати, зробити те, що треба було зробити, бо так важко було відмовитися від найбільшого джерела його спокою.
Двічі на день вони відвідували шкільну лікарню: Невіл уже виписався, а от Білл ще залишався там під наглядом мадам Помфрі. Його шрами не загоювалися; чесно кажучи, він тепер дуже нагадував Дикозора Муді, хоч мав, на щастя, цілі очі й ноги, та й характер його, здається, змін не зазнав. Тільки тепер невідь-звідки у нього з'явилася пристрасть до недосмажених стейків з кров'ю.
— ...то йому ше дюже пошчастило, шо він одгушується зі мною, — пожартувала Флер, підбиваючи Біллові подушки, — бо тут усі стгашенно пегесмажують м'ясо, я завшти тсе казала.
— Доведеться мені, мабуть, змиритися з тим, що він на ній ожениться, — зітхнула Джіні трохи згодом того ж вечора, коли сиділа з Гаррі, Роном та Герміоною біля відчиненого вікна ґрифіндорської вітальні й дивилася на оповиті сутінками шкільні угіддя.
— Не така вона й погана, — знизав плечима Гаррі. — Хоч і негарна, — швиденько додав, коли Джіні підняла брови.
Вона мимохіть засміялася.
— Ну, якщо вже мама її витримує, то я теж витримаю.
— Ще хтось зі знайомих помер? — запитав Рон Герміону, яка переглядала "Вечірній віщун".
Герміона скривилася від награної твердості його голосу.
— Ні, — сказала вона, згортаючи газету. — Снейпа й досі розшукують, але жодних слідів...
— Певно, що жодних, — Гаррі гнівався щоразу, коли виринала ця тема. — Снейпа не знайдуть, поки не знайдуть Волдеморта, а судячи з того, що за весь цей час його так і не спромоглися знайти...
— Я йду спати, — позіхнула Джіні. — Я вже не спала нормально, відколи... ну... треба нарешті виспатися.
Вона поцілувала Гаррі (Рон демонстративно відвернувся), помахала всім іншим рукою й пішла до дівчачих спалень. Щойно за нею зачинилися двері, як Герміона нахилилася до Гаррі з надзвичайно "Герміониним" виразом обличчя.
— Гаррі, я сьогодні вранці в бібліотеці щось знайшла...
— Р.А.Б.? — запитав Гаррі й випростався.
Він не відчував такого, як колись, збудження, цікавості, палкого прагнення дістатися до самого дна таємниці; він просто знав, що необхідно з'ясувати правду про істинний горокракс, перш ніж він вирушить далі по тій темній і звивистій стежці, що простяглася перед ним, по стежці, на яку вони ступили разом з Дамблдором і яку тепер він повинен був пройти сам. Десь має бути не менше, як чотири горокракси, і кожен треба знайти і знищити, бо лише після того з'явиться хоч якась можливість убити Волдеморта. Гаррі подумки промовляв їхні назви, ніби таким чином міг хоч якось до них наблизитися: "медальйон... чашка... змія... щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов... медальйон... чашка... змія... щось від Ґрифіндора чи Рейвенклов..."
Ця мантра пульсувала в свідомості, коли Гаррі лягав спати, і його сни були сповнені чашок, медальйонів та загадкових предметів, до яких він ніяк не міг добутися, хоч Дамблдор і пропонував Гаррі мотузяну драбину, що перетворювалася на змій одразу, як він починав по ній лізти...
На другий день після смерті Дамблдора Гаррі показав Герміоні записку з медальйона, і хоч вона відразу й не розпізнала, щоб ці ініціали належали якомусь маловідомому чаклунові, про якого вона могла десь читати, однак тепер бігала в бібліотеку значно частіше, ніж треба людині, яка не має домашніх завдань.
— Ні, — сказала вона сумно, — Гаррі, я намагалася, але нічого так і не знайшла... є двоє доволі відомих чаклунів з такими ініціалами... Розалінда Антігона Банґз... Руперт "Аксебанґер" Брукстентон... але вони тут не підходять. Судячи з тієї записки, особа, що викрала горокракс, знала Волдеморта, а я не можу знайти навіть мізерних свідчень, що Банґз чи Аксебанґер мали з ним щось спільне... Ні, власне кажучи, йдеться про... Снейпа.
Вона страшенно нервувалася, коли мусила вимовляти це ім'я.
— І що з ним? — гірко спитав Гаррі, знову падаючи в крісло.
— Тільки те, що я мала рацію у цій історії з Напівкровним Принцом, — невпевнено сказала вона.
— Герміоно, а ти можеш не сипати мені сіль на рану? Знаєш, як мені самому зараз погано?
— Ні... ні... Гаррі, я не це мала на увазі! — негайно заперечила вона, озираючись, чи ніхто їх не підслуховує. — Просто я мала рацію, що той підручник колись був пов'язаний з Айліною Принц. Розумієш... вона — Снейпова мати!
— Я бачив, що вона не красуня, — і собі докинув Рон. Герміона пропустила його слова повз вуха.
— Я переглянула всі старі "Віщуни", і там було крихітне повідомлення, що Айліна Принц виходить заміж за Тобіаса Снейпа, а пізніше ще одне повідомлення про те, що вона народила...
— ...вбивцю, — зронив Гаррі.
— Так, — погодилася Герміона. — Отже... я мала рацію. Снейпові подобалося бути "напівпринцом", розумієш? Судячи з повідомлення у "Віщуні", Тобіас Снейп був маґлом.
— Усе сходиться, — замислився Гаррі. — Він випинав чистокровну лінію свого родоводу, щоб мати змогу крутитися біля Луціуса Мелфоя та інших типів... він такий самий, як Волдеморт. Мати — чистокровка, батько — маґл... Соромився свого походження, прагнув, щоб його боялися, вдавався для цього до темних мистецтв, вигадав собі ефектне нове ім'я... Лорд Волдеморт... Напівкровний Принц... і як Дамблдор не розумів?..
Він замовк і задивився у вікно. Ніяк не міг перестати думати про ту непростиму Дамблдорову довіру до Снейпа... а Герміона щойно нагадала, що й він, Гаррі, піймався на подібний гачок... попри явну лиховісність тих нашкрябаних закарлючок-заклять, він відмовлявся думати погано про такого розумного хлопця, що так багато йому допоміг...
Допоміг йому... зараз ця думка пекла мов рана...
— Я досі не збагну, чого він тебе не заклав за те, що ти користувався тим підручником, — здивувався Рон. — Він же ж мусив знати, де ти всього набрався.
— Він знав, — гірко буркнув Гаррі. — Він дізнався тоді, коли я вжив "Сектумсемпру". Йому й виманології не треба було... а може, він збагнув ще раніше, коли Слизоріг почав хвалитися моїми блискучими успіхами у вивченні настійок... тільки навіщо він залишав свій старий підручник у шафі?
— Але ж чому він тебе не заклав?
— Навряд чи він хотів, щоб його ім'я пов'язували з тим підручником, — сказала Герміона. — Навряд чи Дамблдорові це сподобалося б, якби він довідався. Навіть, якби Снейп заперечував, що підручник належить йому, Слизоріг одразу впізнав би його почерк. Так чи так, але книжка лишилася в колишньому Снейповому класі, а Дамблдор знав, що Принц — прізвище його матері, у цьому я не сумніваюся.
— Треба було мені показати ту книжку Дамблдорові, — зітхнув Гаррі. — Він постійно мені показував, яким зловісним був Волдеморт ще в школі, а я мав докази, що Снейп теж був...
— "Зловісний" — це надто сильно сказано, — тихенько промовила Герміона.
— Ти ж сама увесь час казала, що книжка небезпечна!
— Гаррі, я маю на увазі, що ти береш на себе забагато вини. Я думала, що в Принца погане почуття гумору, але не могла й припустити, що він — потенційний убивця...
— Ніхто з нас не міг припустити, що Снейп... самі знаєте, — сказав Рон.
Друзі принишкли, заглибившись у свої думки, але Гаррі знав, що вони, як і він, уявляють собі завтрашній ранок, коли ховатимуть Дамблдора. Гаррі ще ніколи не бував на похороні; коли загинув Сіріус, тіла, щоб поховати, не було. Він не знав, чого сподіватися, й трохи непокоївся тим, що побачить і що відчуватиме. Хотів би знати, чи після похорону він нарешті усвідомить, що Дамблдор таки помер. Хоч бували моменти, коли ця жахлива реальність пригнічувала його й спустошувала, траплялися також і порожні смуги якогось заціпеніння, але попри те, що в цілому замку усі тільки й говорили про загибель Дамблдора, Гаррі однак важко було повірити, що директора й справді немає. Щоправда, він уже не шукав відчайдушно, як це було з Сіріусом, якоїсь лазівки, якоїсь зачіпки, що давала б надію на повернення Дамблдора... він намацав у кишені холодний ланцюжок фальшивого горокракса, що його тепер постійно носив з собою, не як талісман, а як нагадування, чого він був вартий, і скільки ще попереду роботи.
На другий день Гаррі встав ранесенько, щоб зібрати речі; "Гоґвортський експрес" вирушав через годину після похорону. У Великій залі всі були незвично тихі. Учні відповідно повдягалися, і ніхто не мав особливого апетиту. Схоже на трон крісло посередині учительського стола стояло порожнє. Геґрідове місце теж було вільне. Гаррі подумав, що в того, мабуть, зовсім не було настрою приходити на сніданок. Зате в Снейпове крісло безцеремонно всівся Руфус Скрімджер. Гаррі відвернувся від його жовтих очей, коли міністр обводив поглядом залу; він мав неприємне відчуття, що Скрімджер його розглядає. У Скрімджеровім ескорті Гаррі помітив руду чуприну й рогові окуляри Персі Візлі. Рон не подавав знаку, що знає про присутність Персі — хіба що з незвичною злістю різав на шматочки рибу.
За Слизеринським столом нишком про щось перемовлялися Креб і Ґойл. Хоч які вони були грізні здоровила, але тепер здавалися на диво самотніми й розгубленими без Мелфоя, що зазвичай височів між ними й керував їхніми діями. Гаррі не дуже часто згадував Мелфоя. Уся його лють зосередилася на Снейпі, проте він не забув, яким наляканим був Мелфоїв голос на вежі і як він опустив чарівну паличку перед тим, як прибігли смертежери. Гаррі не вірив, що Мелфой міг убити Дамблдора. Він і далі зневажав Мелфоя за його захоплення темними мистецтвами, але до цієї антипатії додалася ще й крихітна краплинка жалю. Де зараз той Мелфой, думав Гаррі, і що його примушує робити Волдеморт, погрожуючи вбити і його самого, і батьків?
Гаррі відірвався від своїх думок, коли Джіні штурхнула його під ребро. Підвелася Макґонеґел — і в залі одразу вщух скорботний гул.
— Уже час, — мовила вона. — Виходьте на подвір'я за вчителями своїх гуртожитків. Ґрифіндорці, за мною.
Усі мовчки встали. Гаррі побачив на чолі слизеринців Слизорога в розкішно розшитій сріблом довгій смарагдовій мантії. Він ще не бачив такою охайною виховательку Гафелпафа професорку Спраут; на її капелюшку не було жодної плямки, а коли вони вийшли у вестибюль, то побачили там мадам Пінс і Філча — її в густій чорній вуалі аж до колін, а його в старомодному чорному костюмі й краватці, що смерділа нафталіном.
Вийшовши надвір, Гаррі побачив, що всі прямують до озера. Тепле сонце пестило йому обличчя, коли він ішов з мовчазною процесією за професоркою Макґонеґел до того місця, де стояли рядочками сотні стільців. Між ними просто по центру був прохід, а спереду стояв мармуровий стіл. Був прекрасний літній день.
Майже половину стільців займала найдивовижніша публіка: обідранці й чепуруни, старі й молоді. Більшості присутніх Гаррі не знав, та були тут і знайомі, зокрема члени Ордену Фенікса: Кінґслі Шеклболт, Дикозор Муді, Тонкс, чиє волосся якимсь дивом знову стало яскраво-рожеве, Ремус Люпин, якого Тонкс, здається, тримала за руку, містер і місіс Візлі, Білл, якого підтримувала Флер, а за спиною в нього стояли в куртках з драконячої шкіри Фред і Джордж. Ще були мадам Максім, яка сама займала відразу два з половиною стільці, шинкар Том з "Дірявого Казана", Поттерова сусідка-сквибка Арабела Фіґ, буйно-волоса бас-гітаристка з чаклунського гурту "Фатальні сестри", водій "Лицарського автобуса" Ерні Пренґ, мадам Малкін з крамнички мантій на алеї Діаґон та ще деякі люди, що їх Гаррі знав лише з вигляду, такі як шинкар з "Кабанячої голови" або відьма, що розвозила візочки з їжею в "Гоґвортському експресі". Замкові привиди з'явилися теж, ледь видимі на яскравому сонці, тож розрізнити їх можна було тільки тоді, коли вони, безтілесно мерехтячи, линули в ясній височіні.
Гаррі, Рон, Герміона й Джіні посідали скраю ряду при озері. Люди перешіптувалися; це нагадувало шелестіння трави під вітерцем, хоч співи пташок лунали значно голосніше. Присутніх дедалі більшало. Гаррі побачив, як Луна допомагала сісти Невілу, й відчув, як його охопила хвиля приязні до них обох. Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на Герміонин заклик тієї ночі, коли загинув Дамблдор, і Гаррі розумів, чому: їм найбільше бракувало ДА... мабуть, вони постійно перевіряли свої монети в надії, що буде призначено чергову зустріч...
Пригнічений Корнеліус Фадж пройшов повз них у передні ряди, як завжди крутячи в руках зелений капелюх-котелок; трохи далі Гаррі впізнав Ріту Скітер і його розлютив записник, затиснутий у її руках з червоними нігтями; ще більшу лють викликала в нього Долорес Амбридж, на ропушачому лиці якої застигла непереконлива гримаса скорботи, а кучері металевого відтінку увінчував чорний оксамитовий капелюшок. Помітивши кентавра Фіренце, що стояв біля самої води, немов вартовий, вона здригнулася й рвонула шукати іншого місця якнайдалі від нього.
Нарешті посідали вчителі. Гаррі бачив Скрімджера, що скорботно й поважно сидів у першому ряду біля професорки Макґонеґел. Хотів би він знати, чи Скрімджера та й узагалі когось із цих офіційних осіб справді засмутила Дамблдорова смерть. Але тут зазвучала мелодія — дивна, не з цього світу мелодія, і Гаррі, одразу забувши про свою нелюбов до міністерства, почав видивлятися, звідки вона лине. Він був такий не один: ще багато хто стурбовано крутив головою, шукаючи джерела.
— Отам, — прошепотіла Джіні Гаррі на вухо.
І він побачив їх у прозорій зеленкуватій осяяній сонцем воді, на кілька сантиметрів під поверхнею, і це жахливо нагадало йому про інферіїв. Хор русалок співав дивною мовою, якої Гаррі не розумів; бліді обличчя співачок ховалися під дрібними хвильками, а розпущені бузкові коси плавали довкола них. Від цих співів настовбурчилися волосинки в Гаррі на шиї, хоч не скажеш, що мелодія була неприємна. Вона якнайкраще передавала горе й розпач утрати. Дивлячись на химерні обличчя співачок, він відчував, що вони принаймні щирі у своєму горі. Тут його знову штурхнула Джіні, й він озирнувся.
У проході між стільцями повільно брів Геґрід. Він ридав майже беззвучно, на лиці блищали сльози, а на руках, як здогадався Гаррі, він ніс загорнуте в розшитий золотими зірками пурпуровий оксамит тіло Дамблдора. Від цього видовища у Гаррі став клубок у горлі: на якусь мить ця дивовижна мелодія й усвідомлення, що мертвий Дамблдор зовсім поруч, немовби позбавили цей літній день його тепла. Рон сидів блідий і приголомшений. Рясні сльози котилися по щоках Джіні й Герміони і скрапували їм на коліна.
Друзям не видно було, що діється попереду. Геґрід, здається, дуже обережно поклав тіло на стіл. Тепер він повертався проходом назад, шморгаючи носом, ніби гучною сурмою, що викликало обурені погляди декого з присутніх, серед них, як помітив Гаррі, й Долорес Амбридж... але Гаррі знав, що Дамблдор не звертав би на таке уваги. Гаррі по-дружньому помахав Геґрідові рукою, але в того очі так напухли, що дивно було, як він узагалі бачить, куди йти. Гаррі глянув на задній ряд, до якого прямував Геґрід, і зрозумів, що саме було для нього орієнтиром — там сидів, одягнутий у куртку й штани, кожна холоша яких була завбільшки з шатро, велет Ґроп, чия величезна, бридка й схожа на валун голова була слухняно й майже по-людськи схилена. Геґрід сів біля свого брата по матері, і Ґроп поплескав його по голові, від чого ніжки Геґрідового стільця загрузли в землю. Гаррі мимоволі ледь не розсміявся. Але тут пісня стихла, і він знову подивився поперед себе.
Невисокий чоловічок у простій чорній мантії, з кущиками рідкого волосся на голові, звівся на ноги й зупинився перед Дамблдоровим тілом. Гаррі не міг розібрати, що той говорить. Над сотнями голів до них долинали тільки окремі слова. "Шляхетність духу"... "інтелектуальний внесок"... "велич серця"... Ці слова ні про що не свідчили. Вони не мали нічого спільного з тим Дамблдором, якого Гаррі знав. Він раптом пригадав слова, якими колись привітав їх Дамблдор: "бовдур", "булька", "кулька" і "круть", і знову ледве стримався, щоб не захихотіти... та що це з ним таке?
Ліворуч від нього щось плюснуло, й він побачив, що русалки теж вигулькнули на поверхню, щоб послухати. Пригадалося, як два роки тому Дамблдор нагинався над водою неподалік від того місця, де тепер сидів Гаррі, й розмовляв русалчиною мовою з головною русалкою. Цікаво, де він навчився цієї мови, подумав Гаррі. Він ще стільки всього не встиг у нього запитати, і стільки сам би мав йому сказати...
І тут, без попередження, на нього навалилася жахлива істина, незаперечна й неспростовна. Дамблдор помер, його немає... Гаррі так міцно стис у руці холодний медальйон, що аж стало боляче; він не зміг стримати сліз, що виступили в нього на очах: відвернувся від Джіні та всіх інших і задивився десь далеко, понад озеро, в бік Лісу, а той чоловічок у чорному й далі бубонів... між деревами щось ворухнулося. Кентаври теж прийшли віддати шану. Вони не вийшли на відкрите місце, але Гаррі бачив, як вони стоять нерухомо, ховаючись у затінку, і розглядають чарівників, а сагайдаки зі стрілами звисають у них з боків.
І Гаррі пригадав свої перші кошмарні відвідини цього Лісу, перше своє зіткнення з тією почварою, що нею був тоді Волдеморт, пригадав, як опинився з ним віч-на-віч, і як невдовзі після того обговорював з Дамблдором тактику ведення безнадійного бою. Було важливо, сказав тоді Дамблдор, боротися й боротися, постійно продовжувати боротьбу, бо лише так можна стримати зло, хоч його й неможливо викорінити остаточно...
І раптом Гаррі дуже чітко побачив, сидячи тут під пекучим сонцем, як люди, що любили його, один по одному прикривали його собою: спочатку тато з мамою, тоді хрещений батько і нарешті Дамблдор; усі сповнені рішучості його вберегти; але тепер усе скінчилося. Він уже не дозволить, щоб хтось ставав між ним і Волдемортом; він повинен назавжди позбутися ілюзії, яку мав би втратити ще тоді, коли йому виповнився рік, — що батьківські руки захистять його від будь-якого лиха. Від цього жаху йому вже не прокинутись, ніхто вже не прошепоче в темряві заспокійливо, що насправді йому ніщо не загрожує, що все це тільки гра уяви; останній і найбільший його охоронець загинув, і Гаррі тепер такий самотній, як ще не був ніколи в житті.
Чоловічок у чорному нарешті перестав говорити і сів на своє місце. Гаррі чекав, що тепер підведеться хтось інший. Він сподівався чергових промов, можливо, від міністра, але ніхто так і не поворухнувся.
І раптом кілька людей зойкнуло. Яскраві, білі язики полум'я шугнули довкола покійного Дамблдора, навколо стола, на якому він лежав. Вони здіймалися вище й вище, закриваючи собою тіло. Білий дим завалував угору, набуваючи дивних обрисів: на одну запаморочливу мить Гаррі здалося, ніби він бачить фенікса, який радісно летить у небесну синь, та наступної миті вогонь ущух. Замість нього з'явилася біла мармурова гробниця; вона накрила і Дамблдора, і стіл, на якому він лежав.
Зірвалося ще кілька вражених зойків, коли в небо шугонула ціла злива стріл, але вони попадали далеко від усіх. Гаррі зрозумів, що це салютують кентаври: він бачив, як вони після цього розвернулися й зникли в прохолодній гущавині між дерев. Русалки теж помалу занурилися в зелену воду і зникли з очей.
Гаррі подивився на друзів. Рон замружився, наче його засліпило сонце. Герміона заливалася слізьми, а от Джіні вже не плакала. Вона подивилася Гаррі у вічі тим самим рішучим палаючим поглядом, що й того дня, коли пригорнулася до нього після виграшу квідичного Кубка за відсутності Гаррі, і він збагнув, що цієї миті вони чудово зрозуміли одне одного, і коли він їй скаже, що повинен щось зробити, вона не казатиме: "Будь обережний" чи "Не треба", а прийме його рішення як належне, бо нічого іншого від нього й не чекатиме. Тому він зібрав усю свою волю, щоб нарешті сказати те, що мусив їй сказати після того, як загинув Дамблдор.
— Джіні, послухай... — тихо промовив він, коли присутні почали вставати й гомоніти. — Я не можу продовжувати наші з тобою стосунки. Ми не повинні більше зустрічатися. Нам не можна бути разом.
Вона запитала з дивною кривою усмішкою:
— Для цього є, мабуть, якась ідіотська, але шляхетна причина?
— Це було як... як щось з геть іншого життя, ці кілька тижнів з тобою, — зізнався Гаррі. — Але я не можу... ми не можемо... мені багато чого треба зробити самому.
Вона не плакала, а просто дивилася на нього.
— Волдеморт атакує близьких людей своїх ворогів. Одного разу він уже використовував тебе як приманку — лише тому, що ти сестра мого найкращого друга. Подумай, що тобі загрожуватиме, якщо ми не розірвемо наших стосунків. Він про це знатиме, він про все довідається. І спробує мене здолати через тебе.
— А що, як мені на це начхати? — сердито запитала Джіні.
— Мені не начхати, — відповів Гаррі. — Подумай, як би я почувався, якби це був, скажімо, твій похорон... з моєї вини...
Вона відвернулася й глянула на озеро.
— Я ніколи від тебе не відмовлялася, — сказала вона. — Ніколи. Я завжди мала надію... Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам'ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану... сама собою.
— Розумна дівка та Герміона, — спробував усміхнутися Гаррі. — Шкода, що я раніше цього не збагнув. Ми стільки часу були б разом... місяці... а то й роки...
— Але ж ти був такий заклопотаний рятуванням чаклунського світу, — засміялася Джіні. — Що ж... Не скажу, що я дуже здивована. Я знала, що врешті-решт так і буде. Я знала, що ти будеш щасливий тільки тоді, як полюватимеш на Волдеморта. Можливо, саме тому ти так мені й подобаєшся.
Гаррі не мав сили це слухати. І ще він думав, що не дотримається свого рішення, якщо й далі сидітиме біля неї. Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати...
— Гаррі!
Він озирнувся.
Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.
— Я сподівався з тобою поговорити... ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?
— Не проти, — байдуже озвався Гаррі й пішов далі.
— Гаррі, це така жахлива трагедія, — тихо сказав Скрімджер, — ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає...
— Що вам потрібно? — рішуче урвав його Гаррі.
Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.
— Я розумію, ти пригнічений, — сказав він. — Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов'язували...
— Що вам потрібно? — повторив Гаррі й зупинився.
Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.
— Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.
— Хто подейкує? — спитав Гаррі.
— Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.
— Радий це чути, — сказав Гаррі. — Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.
— Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу, — ледве стримував роздратування Скрімджер, — але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.
— Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, — відповів Гаррі й несподівано навіть для себе усміхнувся.
— Хлопче... навіть Дамблдор не повернеться з...
— А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.
Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:
— Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів...
Гаррі розсміявся.
— Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.
— Отже, — холодним голосом промовив Скрімджер, — прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво...
— Яке прохання? А... щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб...
— ...щоб піднести людям дух! — зірвався Скрімджер.
Гаррі кинув на нього довгий погляд.
— А Стена Шанпайка вже випустили?
Скрімджер огидно побагровів, дуже нагадуючи дядька Вернона.
— Я бачу, що ти...
— ...відданий душею й тілом Дамблдорові, — додав Гаррі. — Саме так.
Скрімджер ще якусь мить дивився на нього, а тоді відвернувся й, більше нічого не кажучи, пошкутильгав геть. Гаррі бачив, що й Персі, і вся міністерська делегація чекають на свого керівника, боязко поглядаючи на ридаючого Геґріда й на Ґропа, які й досі не вставали зі своїх місць. Рон з Герміоною бігли до Гаррі повз Скрімджера, що шкутильгав у протилежний бік.
Гаррі відвернувся й повільно пішов далі, чекаючи, коли вони його наздоженуть; урешті-решт вони всі троє зупинилися в затінку того самого бука, під яким так любили сидіти в радісніші часи.
— Чого від тебе хотів Скрімджер? — прошепотіла Герміона.
— Того самого, що й на Різдво, — знизав плечима Гаррі. — Щоб я виклав йому таємну інформацію про Дамблдора і щоб рекламував роботу міністерства.
Рон якусь мить намагався стриматися, а тоді голосно гукнув Герміоні:
— Я зараз піду й наб'ю Персі пику!
— Не треба, — схопила вона його за руку.
— Це мені піднесе настрій!
Гаррі засміявся. Навіть Герміона всміхнулася, але її усмішка зів'яла, коли вона глянула на замок.
— Не віриться, що ми можемо більше ніколи сюди не повернутися, — тихенько сказала вона. — Хіба можна закривати Гоґвортс?
— Може, його й не закриють, — припустив Рон. — Тут ми не в більшій небезпеці, ніж удома. Зараз однаково скрізь. Я навіть сказав би, що в Гоґвортсі безпечніше, тут більше чаклунів, які можуть оборонятися. Що думаєш, Гаррі?
— Навіть якщо школу знову відкриють, я вже сюди не повернуся, — відповів Гаррі.
Рон здивовано роззявив рота, а Герміона сумно зітхнула:
— Я знала, що ти це скажеш. А що ж ти тоді робитимеш?
— Повернуся до Дурслів, бо так хотів Дамблдор, — пояснив Гаррі. — Але це буде короткий візит, а потім я покину їх назавжди.
— І куди ти подасися, якщо не повернешся до школи?
— Мабуть, повернуся в долину Ґодрика, — пробурмотів Гаррі. Після загибелі Дамблдора ця думка твердо засіла в нього в голові. — Для мене все це почалося там. Я просто відчуваю, що мушу туди вирушити. Заодно відвідаю могили батьків, це було б добре.
— А потім що? — запитав Рон.
— А потім я повинен розшукати решту горокраксів — що ж іще? — Гаррі дивився на білу Дамблдорову гробницю, що віддзеркалювалася у воді на тому боці озера. — Він хотів, щоб я їх познаходив, тому й розповів мені про них. Якщо Дамблдор мав рацію... а я в цьому не сумніваюся... то їх залишилося чотири. Я мушу їх знайти й знищити, а потім здобуду сьому частку Волдемортової душі — ту частку, що й досі міститься в його тілі, і саме я повинен його вбити. А якщо на моєму шляху трапиться Северус Снейп, — додав він, — тим краще для мене й тим гірше для нього.
Запанувала довга тиша. Юрба вже майже розсмокталася, а ті, хто ще затримався, старанно обходили монументальну постать Ґропа, що пригортав Геґріда, чиї тужливі завивання й досі відлунювали понад водою.
— Ми будемо там, Гаррі, — сказав Рон.
— Де — там?
— У твоїх тітки й дядька, — пояснив Рон. — А потім ми вирушимо з тобою, куди завгодно.
— Ні... — рішуче заперечив Гаррі; він на це не розраховував, він хотів дати їм зрозуміти, що в цю надзвичайно небезпечну мандрівку вирушить сам.
— Ти нам якось казав, — тихенько нагадала Герміона, — що є ще час повернутися назад, якщо ми забажаємо. Ми ж мали цей час, правда?
— Ми будемо з тобою, хоч би там що, — додав Рон. — Але ти, старий, повинен ще заскочити до моїх батьків, перш ніж кудись вирушати, навіть у долину Ґодрика.
— Чому?
— Весілля у Білла й Флер. Забув?
Гаррі вражено на нього глянув; думка, що й далі можуть існувати такі нормальні явища, як весілля, здавалася неймовірною, але прекрасною.
— Так, весілля пропускати не можна, — сказав він зрештою.
Його рука мимоволі стисла фальшивий горокракс. Незважаючи ні на що — ні на темний і непевний шлях, що лежав у нього попереду, ні на вирішальну зустріч з Волдемортом, яка, він це знав, неодмінно настане за місяць, рік, чи за десять років, серце в Гаррі затріпотіло від думки, що він насолодиться разом з Роном і Герміоною ще одним, останнім золотим днем спокою.