Крізь час

Глава 2. Дем'ян

Вечоріло. Кінець березня торкнувся міста, оживляючи природу, вже було тепло. Я стояв на балконі, розглядаючи жваві вулиці Києва. З висоти двадцять третього поверху люди здавалися мурахами. Машини – ніби іграшкові. Я уявляв, як невидимі руки керують цими іграшковими автівками.  Колись, коли я був маленьким, в мене був цілий іграшковий автопарк, і я обожнював гратися в перегони. Тепер такі фантазії залишилися відголоском дитинства, що ніжно торкалося душі крізь товщу дорослого життя.
Завтра мій день народження. Завтра мені виповниться 36 років. Знаю, що моя Аня організує вечірку, яка має бути сюрпризом для мене. І, хоча мені відомо, що буде, я зроблю вигляд, що здивований, щоб не засмучувати її. Третій рік поспіль все однаково – вона запрошує мене до ресторану на романтичну вечерю, а там мене чекають друзі, колеги, підлеглі, родичі. Шум, дорогі і не дуже люди, одноманітні привітання. Все як завжди… Спіймав себе на думці, що мені нудно. Жити нудно. В мене є дівчина, яку я ніби навіть люблю. Є робота, на якій я – головний, є проекти, які я запускаю в будівництво. Є друзі, і є вороги; є власна, простора квартира, яку я нещодавно придбав, є хороший автомобіль. Але… мені нудно. Чогось не вистачає. Таке враження, ніби я втратив щось невимовно дороге, щось важливе і сокровенне, але що саме – не можу згадати. І тепер життя втратило сенс.
Раніше була жага до життя. Я енергійно і з захопленням досягав своїх цілей, із задоволенням хапався за можливості. Подорожував, досягав все нових висот, ставив цілі. Тепер – я не знаю, про що мені мріяти. Я втратив інтерес майже до всього, живу, як по інерції. І мені це все набридло.
Колись я читав, що людина без цілі – як замок без ключа. Я втратив свій «ключ».
Єдине, що повертало хоч якийсь смак – це книги. І чим старіші, тим було цікавіше. Автори сучасності при всіх своїх стараннях не могли – і не зможуть – зрівнятися з письменниками минулого століття. Принаймні для мене.
Зараз 2028 рік, і фантазерам вже немає про що писати. Війна скінчилася, Україна перемогла, і спочатку всі писали про цю перемогу – книги, вірші, пісні. Потім почалася масштабна відбудова і Київщини, і всієї країни, і були ті, хто писав про нові покоління в новій державі. Але це все не те. Я сам був на війні, я вбивав рашистів і сам тікав від смерті. І тепер, пробуючи читати те, що вони пишуть – я розумію, наскільки ці роботи безглузді. Я, звісно, не експерт, але це моя думка…  Бо це все одне і те ж. Справжні емоції я так і не зустрів. Інша справа – старі автори. Їх книги – як ковток свіжого повітря, який відриває від нудної повсякденності. Емоції! Ось чого мені не вистачає в моїй теперішній реальності.
Поки я так міркував, ніч вступила в свої права. Стало холодніше, але було світло – безліч ліхтарів, рекламних банерів і підсвіток робили Київ осяяним, ніби вдень. Раптом щось привернуло мою увагу – щось повільно падало згори донизу. Щось велике. Я перехилився через перила балкону, намагаючись розгледіти, що ж то було. Ніби птах – точно, птах! Але чому такий великий? І так повільно опускається, розкинувши крила… Та несподівано, без жодного змаху, він почав підійматися. Набагато швидше, ніж падав. Я з жахом відсахнувся від його траєкторії, але вже було пізно – він порівнявся зі мною, і мені здалося, що голова птаха мала величезні, людські очі! Різко він махнув крилом в мою сторону, з – під пір’я з’явилася  людська рука, пальці якої охопили мою руку, і я відчув, як мене міцною хваткою висмикнули з балкону. Я був настільки переляканий, що не встиг навіть скрикнути, все здавалося нереальним, ніби якийсь фантастичний сон. Піднявши мене над дахами, пальці, які тримали мою руку, розтиснулися, і я відчув , як сила тяжіння тягне мене до землі. Якщо це сон, я зараз просто прокинусь… Розкинувши руки, я дивився, як стрімко наближається земля. Машини переставали здаватися іграшковими, а люди більше не були схожі на мурах – вони виростали в розмірах. Коли до зіткнення залишалась якась мить, я заплющив очі. Але не відчув удару. Відчуття взагалі покинули мене. І я заснув…
Прокинувся я від холоду. Ковдра, певно, впала, і через відкрите вікно в кімнаті було прохолодно. Відкривши очі, я пригадав все, що було вчора – дивний птах, падіння… Щось тут не так. Я лежав, розплющивши очі, і розумів, що я не вдома. Точніше вдома, але не в себе – у батьків. Наді мною, зі стелі, звисали птахи – мама їх прикріпила туди, коли я був малим. Піднявшись на ліктях, я оглядівся – це і справді була моя стара кімната. Моє ліжко, в якому я спав всі шкільні роки, тумбочка біля нього, срібляста шафа – купе, стіл зі старим комп’ютером, сірі штори… Але я не розумів, як таке може бути. Сівши в ліжку, я підняв з підлоги ковдру, і намагався осмислити те, що відбувалося. Я переїхав від батьків, коли мені виповнилося 18 років. Тоді моя кімната зазнала апгрейду, там замінили меблі, лише птахи під стелею залишилися. А зараз я дивився на стару кімнату, і цього просто не могло бути!!! На тумбочці лежав… мій старий телефон. Здається, я досі сплю. Взявши до рук смартфоні, яким користувався ще в школі, побачив у відображенні темного екрану своє обличчя -  і я був малим! Я був підлітком! Натиснувши кнопку розблокування, я в ступорі дивився на дисплей – фото моєї знайомої Карини на заставці, я зустрічався з нею в шкільні роки. Найдивнішим було те, що дата на телефоні – двадцять п’яте березня, 2010 рік. Мій день народження, в який мені виповнилося вісімнадцять років.
Не розуміючи, що відбувається, я встав з ліжка і пройшовся по кімнаті. Вийшов в коридор, зайшов у ванну кімнату, і, поглянувши в дзеркало, вражено скрикнув – я був підлітком! Я справді був у своєму вісімнадцятирічному тілі!!! Вискочивши звідти, я помчав сходами донизу, на перший поверх. І почув, як із сторони кухні пахло чимось смачним. Я обережно зазирнув – мама поралася біля столу, телевізор над столом транслював новини. 2010 рік, здуріти можна… Тут мама помітила мене:
- Дем'ян, доброго ранку, синку! З днем народження, мій дорослий хлопчику! – вона підійшла до мене, обійняла, а я не міг вимовити ні слова. Вона посадила мене за стіл.
- Зараз я покличу тата, і будемо снідати!- з цими словами мама вийшла, а я досі не міг отямитися. Якщо це сон, то щось він занадто реалістичний! А якщо не сон?..
До кухні зайшли батьки, в маминих руках був високий торт, і я пам’ятав цей торт! Тато підійшов і обійняв мене.
- З днем народження!
Я задув свічки, навіть не загадавши бажання.
- Ти якийсь дивний. Сон поганий наснився? – тато стурбовано глянув на мене.
Так, сон довжиною у вісімнадцять років! Я хотів вигукнути це, але зрозумів, що не можу – слова застрягають в горлі. Я спробував сказати щось нейтральне, і в мене вийшло:
- Так, тату, поганий сон. Дякую вам за вітання! – я подивився у свою тарілку, мама якраз поклала на неї шматок торту. Підчепивши виделкою шматочок, поклав до рота – і відчув приємний смак.
- Скоріше їж, і до школи! До речі, можеш взяти машину, ти тепер офіційно дорослий! – тато підморгнув мені, а я зачудовано вбирав все, що відбувалося. Школа. Серйозно? Я спробував заговорити про те, що мене турбувало, але зрозумів, що на цю тему не можу вимовити жодного слова!
Вже вдягаючись у своїй кімнаті, я трохи заспокоївся. Емоцій мені, дурню, не вистачало? Отримай, розпишись. Якщо це не сон, то мене перекинуло в часі на вісімнадцять років назад. І я не можу ні слова сказати про цю ситуацію, про… майбутнє? Ніби німію. Мені нічого не залишалося, окрім того, щоб поки що жити так, як того вимагав час. І розібратися в ситуації. Можливо, майбутнє мені наснилося? І не було закінченого університету, не було війни з росією, не було власної архітектурної компанії, не було Ані…
З такими думками я спустився в гараж, взявши ключі на столику, і підійшов до татового лексусу. Права мені тато зробив вже давно, водити я вмів, тож сів за кермо і виїхав на вулицю. До школи можна було б і пішки дійти, хвилин за двадцять, але автівкою швидше. Та й буде більше часу, щоб зрозуміти, як поводитися. Якщо я в минулому, то… що я там робив в цьому віці? Готувався до здачі ЗНО, грав у волейбол, зустрічався з Кариною з паралельного класу…
Припаркувавшись на шкільній парковці, побачив і саму дівчину – молоду, стильну. Вона дивилася на мене через лобове скло. Я з нею розійшовся ще до випуску, вона була істеричною і злою. І зараз я не відчував абсолютно нічого до неї. Мені треба було шукати відповіді на свої питання, а не витрачати час на цю красиву ляльку. Але тільки – но я вийшов з автівки, як вона пішла мені на зустріч.
- З днем народження, мій Демон! – вона підійшла і обійняла мене, а з нею шлейф нудотно – солодкого аромату. Я й забув, що вона мене називала Демоном, як і більшість друзів. Хтось з хлопців з моєї команди вирішив, що Дем'ян означає Демон. Хоча моє ім'я означало, що я під заступництвом вищих сил. Коли Карина почала претендувати на поцілунок, я нарешті оговтався і відсахнувся. Вона ображено надула губи:
- Ти чого? Щось сталося?
- Довго розповідати. В мене був важкий ранок, і тому прошу тебе – не чіпай мене зараз.
- Дурень» - вона, вигукнувши це, розвернулася і поцокала каблуками до головного входу. Але різко загальмувала, повернувшись вліво:
- Улька, тобі не набридло ходити в одних і тих же джинсах весь тиждень?
Худорлява висока дівчина, здається, з класу Карини, обіймала рюкзак обома руками і швидко йшла до входу.
- Чому не вітаєшся, ненормальна? – «моя дівчина» зло засміялася, дивлячись, як перелякане дівча влітає в двері. Тоді, поправивши зачіску, пішла слідом. А я стояв і намагався пригадати, чому я все ж таки зустрічався з нею? Невже я тоді не помічав, яка вона? Чи мені тоді просто було все одно?
В класі до мене віталися хлопці і дівчата, з якими я навчався, я пройшов до своєї парти (ледве пригадав, де моє місце), і сів поруч зі своїм другом Артемом. Дружили ми з ним довго, але, коли почалася війна, ми обоє потрапили на фронт. На жаль, він пропав безвісти, казали, що він потрапив у полон, і з 2023 року я його не бачив. Бачити його зараз, підлітком, веселим і безтурботним – це було… страшно. Мені здавалося, ніби я потрапив у паралельну реальність.
На перервах я не виходив з класу, майже не реагував на розмови чи вигуки. І розумів, що я знаю шкільну програму. Я частково пам’ятав, що ми вчили, я навіть почав пригадувати, які питання в мене були на ЗНО. Тільки, якщо я дійсно в минулому, до випуску і екзаменів в мене ще є трохи часу. Вийшов я лише раз, у шкільну столову, бо дуже вже зголоднів. Я завжди сидів за довжелезним столом, разом з хлопцями з волейбольної команди. Інколи до нас підсідали дівчата. Взявши свою порцію, я пройшов за той же стіл, і мої друзі почали мене вітати з днем народження. Я їв, а в моїй голові в цей час крутилися мільйони думок.
Половина столової була заставлена довгими прямокутними столиками, для великих компаній, половина – круглими, компактними, розрахованими на чотирьох. Через два стола від нас Карина сиділа за своїм круглим столиком з подругами, і багатозначно зиркала на мене. Коли я вже доїв, і збирався на вихід, моя пасія почала творити якусь дичину. Спочатку вони з дівчатами почали голосно реготати, потім Карина взяла кісточку (на гарнір в нас були курячі гомілки і гречка), і кинула нею в ту дівчину, до якої чіплялася зранку.
- Ти ж не доїдаєш наче? Так я з тобою ділюся. Улька, лови! Фас! – її голос пронизав всю столову, а її подруги почали підгавкувати і підвивати, імітуючи собак. Бідна дівчина підхопилася і вискочила зі столової, а ці божевільні голосно реготали їй вслід. І ніхто – ніхто! – не вступився. Дивлячись на все, що відбувається, я закипав від злості. Можливо, коли я був підлітком вперше, я й сам був жорстоким і дурним. Але тепер, дивлячись на все, що відбувалося, з висоти віку за тридцять, мене охоплювали злість і роздратування. Я встав і підійшов до їхнього столику.
- Ви збожеволіли? Дівки, що це було?
- А ти не бачив? Ми підгодовували бродячу псину!  - одна з подружок Карини скривила рот в злій посмішці.
- Достойний вчинок, нічого не скажеш! – вигукнув я, пронизуючи всіх чотирьох очима.
- А що це ти раптом вирішив за неї вступитися, га? – Карина нервово скрикнула, і додала: - раніше ти не звертав увагу на дворняжок!
- Ага, тільки на породистих сук! – вигукнув позаду мене Артем, - таких, як ти, так, Карі?
- Заткни свого дружка! Далась вам ця психічка! Якщо ми це робимо, значить, можемо це робити!
- І хто ж тобі дав право принижувати інших? Власне его? Компенсуєш нехватку інтелекту надлишком злості?
Вона витріщилася на мене, хапаючи ротом повітря, а я, зло сплюнувши, пішов назад до класу. В дорослому житті приходить розуміння, що така поведінка – це в першу чергу знецінення себе як людини. Достойна людина ніколи в житті не буде принижувати когось, не буде зверхньою і чванливою. А ті, хто будучи дорослими, залишаються такими ж тварюками – то або хворі люди, або дурні і недалекі. Підлітковий вік, максималізм, який притаманний фактично всім – він загострює почуття, і тоді справедливість відступає на задній план. Тоді нагору вилазять страх, безвідповідальність, агресія. І я не міг повірити, що й сам міг бути таким…
Після уроків я йшов до машини, коли мене гукнули хлопці:
- Демон, пішли подивимося на битву титанів! Там Карина має мститися тій нещасній за те, що ти її захищав!
Я став як вкопаний. Боже, ну чому? Що в їхніх головах? Навіть мої друзі сприймали це все за розвагу. Крутнувшись, я майже побіг за школу – туди, де під ще голими липами відбувалися майже всі бійки нашої школи. І не помилився. Цю дівчину обступили з усіх сторін, і штурхали від однієї до іншої, під пискляві викрики Карини. Бідна мала охопила двома руками рюкзак і зіщулилася, але це мало їй допомагало. Коли я підлетів до них, Карина якраз замахнулася.
- Чи ви зовсім розум втратили? Та що з вами таке? Це ж жива людина! Така, як ви всі! Ніхто не має права так поводитися з іншими! Ви принизили самі себе! Бридота, тупі малолітні істерички! Хочеться щось комусь довести – ставайте на її місце!
Я схопив малу під ліктя і потягнув за собою. За спиною стояла мертва тиша. А дівча не пручалося, вона покірно бігла за мною, і я, майже дотягнувши її до машини, всадив на пасажирське місце. Сів за кермо і виїхав з цієї божевільні. Вона мовчала, я теж. Я просто їздив по місту, і мене розривало від злості. Навіть мої попередні проблеми якось притупилися. Усвідомлення того, що відбувається, приводило до шаленства. Як таке може бути? Що в них у головах? Куди дивляться батьки? А вчителі? Таке враження, що дорослим взагалі начхати, що їх діти ростуть жорстокими, цинічними монстрами. Заїхавши на заправку, я зайшов і взяв кави. Коли виходив з машини, вона все так же сиділа, зіщулившись, з рюкзаком в руках. Обличчя я не бачив.
Повернувшись, сів в салон і протягнув їй каву в паперовому стаканчику.
- На, візьми.
Вона підняла голову, і подивилася на мене великими, заплаканими сірими очима.
- Дякую… - ледь чутно промовила і охопила каву пальцями. Я дивився на неї – ніби ж не потвора, симпатична, з довгим, заплетеним в косу сірим волоссям. Вперше бачу такий колір волосся. Хоча… не вперше. Її обличчя здалося мені знайомим. А потім я пригадав – це Арія, дівчинка, яка живе на початку моєї вулиці з бабусею. Її сусіди наймають для прибирання.
- Я тебе знаю. Ти Арія?
- Так. А ти хто?
- Мене Дем'ян звуть, ми з тобою, вважай, сусіди, я живу з іншої сторони нашої вулиці. Чому вони на тебе так?
- А хіба таким, як вони, треба причини, щоб когось цькувати? Вони повні злості, і їм потрібна жертва, на яку цю злість можна вихлюпнути. Закон природи, виживає сильніший. – вона дивилася перед собою, посьорбуючи каву.
В майбутньому це назвуть булінгом, і навіть почнуть частково з цим боротися. Але в цьому, щоб його, 2010 році, це вважається звичайним явищем. І я розумів, що дивитися на подібні проблеми з точки зору дорослої людини досить незвично.
- Не бійся, я буду на сторожі тепер.
- Та я і не боюся, звикла вже. Чому ти вирішив заступитися? Раніше не втручався. Ні ти, ніхто.
- Я не можу сказати. Просто… я змінився. Але мені гидко дивитися на це все, і я буду вводити нові правила. Для всіх них.
- Думаєш, це подіє? – вона гірко всміхнулася.
- Не знаю. Але мовчати я теж не зможу.
- Забий. Врятував – дякую. Але я ж якось справлялася всі ці роки, буду і далі справлятися, тим більше, залишилося два місяці потерпіти.
- Все одно, якщо буде потреба, клич. Я допоможу.
Ми обмінялися номерами телефонів, хоча вона й не хотіла, але я вмовив. І відвіз її додому, прямо під ворота. Подякувавши, Арія випурхнула з машини і зникла за чорним парканом. А я повернувся додому. Там мене чекала святкова вечеря, і батьки дуже здивувалися, коли дізнались, що ввечері в мене немає ніяких планів і я нікуди не піду святкувати. Замість вечірки з друзями я запустив комп’ютер і почав шукати інформацію про стрибки в часі. Але нічого вартого я не знайшов. Єдине, на якомусь форумі, присвяченому фантастиці, хтось написав в коментарях пораду: «Якщо ти не можеш знайти відповіді в інтернеті, шукай відповіді у людей». Певно, мені доведеться шукати когось, хто стикався з подібним.
Потім я почав шукати хоч якусь інформацію про людей – птахів. Спочатку нічого путнього не знаходив, але випадково наткнувся на посилання з древніми легендами світу. За однією з них, люди, які мали чисту душу і добре серце, після смерті не перероджувалися, а змінювалися. Але тільки у випадку мученицької смерті не по своїй вині. Тоді така душа перетворювалася на птаха з людськими очима і руками. І пам’ятала все, що було в попередніх життях. Таких, за легендою, було чимало. Вони «збивалися» в зграї, і вчили нових контролювати свої вміння. А вмінь в них було багато. Вони відчували сильний сплеск енергії, коли з'являлися нові «птахи». Так вони і знаходили собі подібних. Вони відчували людські думки і емоції, вони керували часом і простором. І «народжувалися» вони в основному там, де точилися жорстокі війни. Вони були смертними лише за власним бажанням – якщо захочуть віддати своє життя за когось, тоді вони вмирали, щоб хтось інший жив. Але жодною зброєю їх не можна було вбити. Інколи вони розважалися, затягуючи людей в інший час і простір, і споглядали, чи зможуть такі «щасливчики» навчитися на своїх помилках, стати кращими. Вони могли ненадовго приймати людський вигляд.
Здається, я натрапив на першу ниточку, яка могла б мене привести до розгадки того феномену, що трапився зі мною. Якщо це все наяву, то я, можливо, став піддослідним такої пташки. По легенді, їх називали «sanctus daemonium», що з в перекладі з латинської означало «Святий демон». Можливо, цей птах знав мене за життя. І, можливо, було в моєму втраченому майбутньому щось таке, що я мав би виправити… Але я вирішив, що до розгадки мені ще далеко. Я буду шукати того, хто знає, що зі мною відбувається. Не знаю, як, але буду.
Наступного ранку я знову взяв машину. Тато був у відпустці. Вони з мамою збиралися їхати відпочивати на цих вихідних, залишивши мене самого. Це на краще. Ще два дні школи, і в мене будуть вихідні в пустому будинку, і розв'язані руки, аби почати докопуватися до суті.
Приїхавши до школи, одразу помітив, які здивовані погляди на мене кидали всі зустрічні. Карина зі своїми посіпаками взагалі мене ігнорували, тож хоч в цьому легше. В класі хлопці почали допитуватися, що ж це вчора було. І мені довелося пояснювати. Як маленьким, неосвіченим дітям, які ще не розуміють тонкої межі між світлом і темрявою. Або вже не розуміють. І, здається, вони сприйняли це за гру – гру в справедливість. Хай так, головне, щоб вони всі перестали сприймати знущання як норму.
Відповідати на уроках було навіть смішно. Я знав те, чому нас намагалися навчити. В минулій реальності я навчався досить старанно, в теперішній – мені не треба було докладати жодних зусиль, аби тримати високий рівень. Ще я зрозумів, що ті знання, які відповідають часу і ситуації, я міг озвучувати; все, що було б потім – ніби заблоковане. Що ж, так теж непогано – якщо я маю прожити своє життя заново, принаймні, можна не боятися за вступ – я все це знаю. Крім того, більше часу залишиться на розгадку головної таємниці мого теперішнього життя.
Після уроків я йшов по коридору до виходу, коли з дверей спортзалу на мене вилетіла, спиною вперед, Арія. За нею висипала зграйка дівчат, цього разу без Карини. Я стояв позаду Арії, вона, певно, не знала, що це я. Але її однокласниці вклякли, дивлячись на мене.
- Вічно ти не зможеш її захищати! Вона все одно поплатиться за те, що довела Карину!
- А вічність вам і не належить. Займіться краще навчанням, невгамовні! – я всміхнувся, і вже звичним жестом підхопив Арію під лікоть. Поки ми йшли до виходу зі школи, на нас всі дивилися. А я відчував, що вчиняю правильно. Інтуїція підказувала, що потрібно діяти саме так, а я звик до неї прислухатися.
Сидячи в машині, Арія заговорила:
- Вони праві, ти не зможеш захищати мене вічно.
- Впевнена?
- Цілком. До того ж, сам бачиш, вони всі тільки більше психують від того, що ти заступаєшся за мене.
- А чому ти сама не даєш їм відсіч?
- Я намагалася. Раніше. Але це марно. Їх більше, вони відчувають, що їм за це нічого не буде. До того ж, це так весело! – вигукнула Арія з сарказмом.
- Ні, мала, це не весело. Це ненормально. Але майже всі в цьому віці такі.
- Ти помиляєшся. Не всі. В мене є друзі, які не живуть… в нормальних умовах. В яких життя не заладилося ще з самого початку. Але в них в рази більше достоїнства, людяності, щирості. Це не проблема віку, це проблема суспільства, виховання, менталітету, врешті – решт.
Слухав Арію, і розумів, що вона права. Так, загострена емоційність лише викидає на поверхню те, чого в людині найбільше. Вона заговорила знову, збиваючи мене з пантелику:
- Те, що я не пробую далі з ними боротися, не означає, що мені подобається роль жертви; і не означає, що я слабка. Ні, я сильна. І те, що я переживаю це все, залишаючись незламною – і є прояв сили. До того ж, мої «карателі» самі глибоко нещасні.
- Чому ти так вирішила?
- А хіба щаслива людина хоче когось принизити чи образити? Щасливим людям немає сенсу копирсатися в чужих життях, їм вистачає свого.
- А ти щаслива? – запитав я, помічаючи, що ця дівчинка говорить як доросла, сформована особистість.
- Так! – не роздумуючи, відповіла вона. – Я правда щаслива. Щастя не виміряється матеріальним. Для мене так точно. – вона так щиро всміхнулася, що я їй повірив.
До вулиці ми доїхали в мовчанні. Пригальмувавши біля її дому, я повернувся до неї.
- Дякую за приємну компанію і цікаву розмову, Арія.
- Дякую, що допоміг і привіз. Бувай! – вона вийшла, обережно зачинивши дверцята.
Вже вдома я зрозумів, що цими дорослими розмовами вона мене зачепила. Мені було цікаво її слухати. Ніби в її тілі також сидить доросла душа. Хоча… кожен з нас живе так, як хоче, або так, як того вимагають обставини. І стаємо ми собою якраз під впливом життєвих обставин. Як морський камінь, який потрапляє в хвилі безформним, гострокутим, і з часом під дією хвиль і тиску, стає гладеньким, приймає форму. Можливо, дійсно, ці «гострі кути» в людях з'являються через важкі обставини.
Вечірній штурм інтернет – простору також не дав нових результатів. Я перечитував все нові легенди і міфи, шукав на форумах якісь схожі розповіді, але все було мимо. Здавшись, я вимкнув комп і ліг спати. Дисплей телефону повідомив, що вже третя година ночі, 27 березня 2010 року.
Що я маю? Я маю пам'ять всього, що буде в наступні 18 років. Я маю єдину зачіпку – «святі демони». І я мав незрозуміле бажання спілкуватися з Арією. Чуття підказувало, що вона може якось допомогти мені. А ще я не до кінця розумів, чи це справді інтуїтивно мені хотілося з нею спілкуватися, чи просто вона мені сподобалася. Заснув я вже під ранок, з тяжкими думками. Але з легкістю в душі – я нарешті ожив! Я ніби сам став персонажем з пригодницьких книг, і тепер відчував емоції – справжні, а не жалюгідний сурогат. І в мене тепер з'явилася найголовніша ціль – зрозуміти, як і чому все це зі мною відбулося!