Той день коли я вирішив піти на ковзанку, навіть з острахом зламати собі щось... Я не очікував зустріти там того, хто змінить моє життя на "до" і "після". Лі Мінхо.
Коли він поправляв мій шарф та ніжно посміхався своєю котячою посмішкою, я думав щ...
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Зима завжди мала свій особливий прикол - коли мороз лізе до самих кісток, а ти дихаєш, ніби дракон, випускаючи з рота клубки пари. Сьогодні була саме така п'ятниця, коли темніє ще до того, як ти встигаєш зрозуміти, що день узагалі був, а люди звалюють з вулиць, як таргани, ховаючись по кав'ярнях з гарячими напоями.
От тільки я завжди тримався подалі від людних місць. Мені більше до душі тепло в тихій, спокійній обстановці - але ж ні, сьогодні я тут, бо друзі вмовили мене піти на каток.
Що може піти не так? Подумаєш, каток. Ну, крім усього. Окуляри, звісно, запотіли, але я не парився. Шарф на шиї зігрівав так, що я, чесно кажучи, вже не відчував половини обличчя. І це навіть не найгірше, що могло зі мною трапитися сьогодні.
Каток для мене завжди був схожим на полігон для катастроф. Лід? Спорт? Координація рухів? Та я ледь у двері без проблем заходжу, яке вже там ковзання. Але, блін, сьогодні я вирішив дати собі шанс. Чом би й ні? Може, не все так страшно, як здається?
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
Яким би не був цей геніальний план, в момент, коли я побачив той каток - маленький, весь такий затишний, із ліхтариками, що світили вздовж огорожі, - стало зрозуміло, що я конкретно влип. Люди каталися навколо, залишаючи на льоду рівні смужки своїх ковзанів. Все це нагадувало мені якесь прокляте казкове містечко, з тією різницею, що в казках, здається, ніхто не ламає собі нічого на катках.
