Вона, була сталевою дамою.
Сувора, але така тендітна.
Часом беззахисна дитина, але тільки на одинці з собою в дома, плачучи на дивані від не віри в себе
Суворий тон розмови, витончений костюм, не допита гірка кава.
Все це лиш створювало образ суворої дами.
Вона, мала таку ніжну і водночас сурову посмішку,
з ледь помітними для ока, ямочками на щоках.
Її вираз обличчя ніколи не був награним, хоча брехати вона вміла добре.
Вона, завжди обирала гірку правду, а ніж солодку правду.
А її очі..
Хм, очі були немов заспокійливе для душі, такі наче рідні, спокійні.
Ніхто не знав, всього того болю який у неї середині.
Та, вона навіть не хотіла аби знали, достатньо того що люди бачать уже.
Сталева дама, ставала вразливою лиш поруч з ним, так з тим самим сталевим паном.
Це він, рятує її що разу коли здається.
Коли, втрачає віру чи надію.
Це він, називає своєю маленькою дівчинкою, до поки всі решта бачать холодне серце.
