Там, де літають ластівки

Розділ 17. Поговори зі мною

— Як ти? — шепоче Яся, аби не збудити мене, але за неї це вже зробили двері. Я не рухаюся, бо звісно хочу послухати, про що вони говоритимуть.

— Щойно приїхав з Севастополя, — відповідає Даня, чутно як той сідає на скрипучий бік дивану, — він спить?

— Йому ввечері вводили заспокійливе та снодійне. Ще має спати як мінімум кілька годин, — пояснює сестра, але вона не знає, що я висмикнув крапельницю з руки щойно вимкнули світло, і пролежав майже всю ніч з розплющеними очима. Зміг задрімати лише кілька годин тому, вперше за багато днів без стороннього втручання. Їм не зрозуміти, як це, коли твої емоції намагаються відразу ж заглушити дією ліків. Біль від розуміння, що я нічого не пам'ятаю, допомагає бодай якось заповнити порожнечу, яка витіснила з моєї свідомості усе, хороше, важке, цікаве та незрозуміле. Без нього я немов у вакуумі, ніби й живий, а ніби й ні. Можна було б удати, ніби нічого не сталося, і спробувати повернутися до життя, яке було колись, до того як ми потрапили на Арсенальну, до того як померли батьки. Але якщо я ще зможу штучно ізолюватися від реальності завдяки своєму стану, то Яся ні. Вона тепер несе в собі не лише власні шрами, але й мої. Ба більше, а як бути зі спогадами про тих, кого ми втратили? Не можна ж їх просто так залишити. Такі є, я певен. Хоч вона досі уникає цієї теми, у її очах чітко можна побачити відповідь. Наскільки їй важко тримати все в собі? Не мати змоги виплакатись єдиній близькій людині, адже та на межі божевілля. Бути вимушеною забути про власні потреби, заради того, аби підтримувати мене.

— Знімали руїни, запросили мене з Оксаною, і ще кількох людей звідси, і з Харкова теж, — неохоче ділиться хлопець.

— І? Ще нічого не публікували звідти. Як там? — доводиться докласти зусилля, аби розібрати її слова, адже навіть кількох метрів відстані між нами достатньо, аби її слова почали зливатися докупи.

— Як і очікували, так само як в інших містах. Ймовірно, що їх вбили до того, як підірвали місце. Декілька капсул з отрутою вціліли поруч з тілами, але вони були порожні всередині. Поки ще не називають точну кількість загиблих, — про що він говорить? Ми ж готували матеріал, аби всіх звільнити, саме так мені казала Яся! Я ж завантажував його у телецентрі в Києві, вона розповідала, я не вигадав!

— Жах, — Яся повільно видихає та змовкає. Хтось шморгає носом. Вона плаче?

— Я не знаю, Яся, — тремтячим голосом промовляє Даня, — я відчуваю, що це все я. Я вбив усіх цих людей. Донецьк, Львів, Одеса, Дніпро й Севастополь.