Вона спускалась зав'язуючи на штанях вузлики.
-завеликі?
-угу.
-треба більше їсти, щоб не спадали.
-а нічого, що ці штани мають твій розмір?... Мама завжди мені казала що тоді, мене любити не будуть.
-твоя мама брехала тобі.
-чому? – вона вмостилась на високий стілець, що був навпроти столешні.
-любов, це коли тебе люблять незалежно від того, яка ти є. Товста чи худа, велика чи маленька, весела чи сумна.
-який же ти дотепний, коли вставляєш свою філософію. Може, вже почнемо готувати?
-тимчасова каліка зможе розрізати айву навпіл?
-агов, я не каліка. З моєю рукою все гаразд, зараз зніму ці бінти і... – вона почала їх розматувати.
-не смій, нехай загоюються – моя рука накрила її руку, тим самим зупинив її.
-гаразд...але, що можна взагалі приготувати з айви?
-я приготую улюблену страву моєї бабусі.
-то мені не треба буде готувати?
-ти лише допоможеш.
-пф...ну гаразд, то що мені робити?
-нарізати айву навпіл – я дав їй тарілку, де були 3 айви.
-що ж, мені на столі різати?
-ні, зараз дам дощечку й ніж – я розвернувся в іншу сторону, де були інструменти.
Вона прийнялась різати навпіл, бо вона була вже очищеною.
Поки вона різала, я готував основу. Узяв каструлю, на її дно поклав шкірку від айви. Поклав 2 палички кориці та 8 штучок гвоздики.
-ай! – різкий її вскрик й голосний стук заліза по дереву.
Я розвернувся до неї, одразу ж перехопивши руку, на якій був поріз.
-Екім, ходи.. – тримаючи її руку, вона обійшла стіл, вставши до раковини.
Вона стояла попереду, тримаючи руку під холодному потоці води.
-скажи, хіба не можна було обережніше, у тебе лише дві руки. Одна вже перемотана.
-поріз не глибокий, я зможу дорізати айву.
-угу, зараз. В наступний раз можеш без пальця залишитись. Давай, зараз ти просто посидиш зі мною?
-я не маленька – коли вона підіймала своє обличчя, аби поглянути на мене, вона зовсім не розрахувала, що відстань була занадто мала. Ми роздивлялись очі одне одного, поки вона знову не відштовхнула мене – гаразд, досить..я вже не відчуваю свою руку.
Діставши аптечку з шухляди, я дістав лейкопластир.
-у тебе занадто душлива опіка – казала вона, поки я клеїв пластир на її палець.
-нічого не можу з собою зробити, зупиниш мене? – я знову глянув на неї, лише на долю секунди, і відпустив її готовий палець.
-ні – відповіла вона й пройшла до крісла. Що було подалі.
Гаразд, я й надалі готував айву зі взбитими вершками, іноді поглядуючи на те, як вона потихеньку засинала, закинувши ноги на бильце.
-можливо підеш ляжеш у ліжко?
-ні.
-так буде краще.
-не хочу – сказала вона сонним голосом ледве тримаючи розплющені очі.
-дивись, щоб потім мені не довелось нести тебе до кімнати.
-я зовсім не сплю.
-угу, я бачу.
-розбудиш мене, коли треба буде йти...я піду сама.
На цьому я замовкнув, бажаючи аби вона заснула. Попри розпаляний камін, вона обіймала саму себе, тримаючи голову опущеною.
Намагався не гріміти речами, яких торкався, вогонь зробив маленьким, іноді сідав на дивані навпроти неї, спостерігаючи за тим, як її брови сіпались іноді. Бачила сон значить.
У каміні потріскували дрова, які іноді я підкидав у вогнище, знову роблячи це тихо. А й справді, коли вона не говорить, мені стає нудно, ніби хотів щось їй сказати та не сказав.
Вона так тихо дихала, що це мене іноді лякало. Сказати, що вона мила коли спить, дуже банально, тому змовчу з цього приводу.
Її каштанове волосся було хвилястим у ту мить, нагадували морські хвилі, які були спокійними. А довгі вії? Не сказати про них буде помилкою...вони ж такі самі каштанові.
Через годину, вимкнувши вогонь, я підготував до дегустації, саме до завтрашнього дня. Тому сховав усе до холодильнику й підійшовши до неї вагався.
Думав як краще. Розбудити її, чи..зробити все самостійно. Глянувши на неї знову, я нахилився до неї, обережно піднявши її з крісла, узявши її на руки.
Вона обличчям прильнула до моєї грудної клітини.
-я просила розбудити мене – сонно бурмотіла Вона не розплющюючи очей.
-не хотів тебе будити...тобі зручно?
-угу.
Поклавши її на ліжко, я накрив її ковдрою, давши спокою.
-добраніч – прошепотів я, почавши йти.
-і тобі – сонно сказавши, вона поправила своє волосся.
Заеривши двері, я пішов до себе, одразу ж узявши телефон до рук.
