Пейн Драґон

86 5 0
                                    

Ненавиджу переїздити...

Уся ця метушня, проблеми, нові люди так втомлюють. Куди б заховатись від сонця та людей?

Будинок у якому мені доведеться жити - жахливий. Маленький, на 3 кімнати, маленька ванна (одна) та червоного коліру кухня. У цієї жінки остання стадія несмаку, чому вони це не лікують? Люди. Чому їм би не прикріпити його до переліку захворювання? Дивно? У цих істот усе дивно. Особливо закони. Та усі ті електронні штуки. Весь час пищать, вібрують, блимають та діють мені на нерви. Ненавиджу!

Я оглянула свою кімнату. Пусто. Тут не було нічого. Лише одне вікно та самотньо підвішена лампочка. Хоча б не червона...

- Я вирішила що ти захочеш усе сама облаштувати. Ми можем зараз поїхати у маркет, - крутячи у руках невелику коробочку, говорила жінка років 35. У голосі чулися нотки сорому та страху. Її очі прикрашали маленькі морщинки, але у них вигравав азарт та цікавість. Риси обличчя були правельними та лагідними.

- Так, - холодно відкинула дівчина. У очах пусто. Обличчя не виражає емоцій. Повна протилежність. Лише легенько поворухнулось пасмо волося. Довге, роскішне, кольору крейди. Шкіра, матова, бліда, чудово підходила образу. Безкровне холдне тіло. Безіднейний голос. Вона як порцелянова лялька. Легенько доторкнешя - вона розіб'ється. Полетить друзками.

- Сідай у машину, - промовила Дора. Її голос легенько здригався. Пейн рушила до машини. Крокувала дівчина тихо. Як би жінка не прислухалась, не чула дихання доньки. Лише бачила як легко піднімались її груди. На струнких плечах повисло невагоме фіолетове плаття. Дівчина була худа та хвороблива на вигляд. Голос тонкий, але в ньому ясно чулось владу. Незважаючи на делікатну статуру, Пейн несла себе впевнено. Так само як у свій час її батько.

- Тобі стільки усого потрібно. Форму твою я уже забрала. Меблі потрібні, а також штори постіль і т.д. Я щаслива що ти приїхала. У школу тебе зарахували. Тест ти здала прекрасно, хоча й там усіх попередили що ти навчалась у школі з іншим нахилом, - нервово кусаючи губи, тараторила жінка. Ведучи машину вона задивлялась на співрозмовницю. Пейн сиділа із тим самим відсутнім поглядом. Шкіра майже просвічувалась на сонці. Ніяких емоцій. А на що вона, Дора, сподівалась? Що донька, яка не знала і не бачила її 16 років отак кинеться її обіймати й цілувати. Так, сподівалась. Тисячі раз обдумувала як вони разом підуть за покупками. Які будуть веселі та щасливі. І звісно нічого подібного не отримала.

You've reached the end of published parts.

⏰ Останнє оновлення: Oct 17, 2015 ⏰

Add this story to your Library to get notified about new parts!

Війни за м'ясоWhere stories live. Discover now