Ці порозкидані дрібнички збуджували в мені жаль: ще вчора вони були її вбранням і викликали в когось захоплення. Ці сліди кохання, розбитого муками сумління, цей образ марнотратного, розкішного, шумного життя виказували танталові зусилля задержати скороминущі втіхи. Червоні плями, що виступили на щоках молодої жінки, свідчили про ніжність її шкіри, але обличчя її мов припухло, а темні кола під очима, здавалося, вимальовувалися виразніше, ніж завжди. І все ж у неї було стільки природної сили, що ці ознаки нерозсудливого життя не спотворювали її вроди. Очі їй блищали. Схожа на одну з тих Іродіад, які завдячують своїм існуванням пензлеві Леонардо да Вінчі (я перепродував колись картини старих майстрів), вона була сповнена життя і сили; нічого хирлявого, вбогого не було ні в лініях її фігури, ні в рисах лиця; вона викликала почуття любові, але сама, здавалося мені, була дужча за любов. Вона мені сподобалась. Уже давно моє серце так не билось. Отже, я вже одержав плату. Я сам дав би тисячу франків за почуття, що нагадало б мені молодість.
- Пане , - сказала вона, запропонувавши мені сісти , чи не зробите ви ласку, зачекавши борг?
- До завтрашнього полудня, графине , - відповів я, згортаючи пред\'явлений їй вексель. - До того часу я не маю права опротестувати його.
А нишком подумав: «Плати за свою розкіш, за свій титул, плати за своє щастя, за свої привілеї, якими ти користуєшся. Для охорони свого статку багаті вигадали суди, суддів і гільйотину, до яких, мов метелики на згубний для них вогонь свічки, тягнуться недосвідчені. Але для вас, людей, що сплять на шовках і під шовками, є щось інше: муки сумління, скрегіт зубовий, прихований усмішкою, химери з лев\'ячою пащею, що встромлюють ікла вам у серце».
Опротестувати? Невже ви думаєте про це? - вигукнула вона, дивлячись на мене. - Невже ви так мало поважаєте мене?
Коли б, графине, сам король заборгував мені і вчасно не заплатив, я б подав у суд на нього ще скоріш, ніж на якого іншого боржника.
У цей час хтось тихенько постукав у двері.
Мене немає вдома! - владним тоном сказала молода жінка.
Анастасі, це я. Мені треба з вами поговорити.
Трохи пізніше, мій любий , - відповіла вона вже не так гостро, але все ж суворо.
Що за жарти! Ви ж з кимось розмовляєте , - відповів, входячи, мужчина; це міг бути тільки сам граф.
