"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панас Мирний

Дитячі літа.

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася замужньою вдовою..!
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати... Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало, уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати...
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопа-на - так рівець невеличкий прокопаний та й годі... Іде скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться-кубла повибивали... Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замча;, ла не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась... Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала... Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі, поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити... Бідота несказанна, злидні невилазні!...
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали... Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою...
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне - уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла - на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть... коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна... Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала - саме ґноття та рам'я висіло... Як заробить конопель,- то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є - спідницю пошиє, юпку... У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запасках, голови шовковими платками їіовнв'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує... Ото буденне й празникове? А що старе, дране- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині - штанці, куцину... Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлопчиком дома - і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре... бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом - на полі, зимою - дома. А Оришка - стара вже,- нездужала - тільки й того, що доглядає дитини... Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає...
А й дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне... Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить... Скажеш йому: дай те! дай дру ге! - як стріла пуститься... Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! - або - ножа, або - веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки.- "Десь
Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жаліється Оришці: - Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хатд". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив'яного півника, свистілочку; а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє...
Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть... Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються... Чіпка був "виродок"... Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися...
- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
- Запорток! - підхопить другий...- Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить... Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо сміху...
- Чіпко! де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка - сопе.
- Ти з яйця вилупився?! - знову другий... Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала... в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт - аж вигін розлягається.
- Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
- Ні...
- А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
- Не знаю...
- То-то й є... ти байстрюк!..
- Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.
- А хто ж ти?
- Я... Чіпка.
- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вскубне Чіпку...
- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!
- Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! - одказує хлопець та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.
- Чого ти. Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:
- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця... Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!."
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося... В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди... А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... І ніхто не знає, що вони кажуть... "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."
- - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.
- Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.
- А птиці?
- І птиці говорять...
- Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди... Як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине... А може, голодний, то поїсть, підживиться... А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою..." Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа... Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою... То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"
Такі казочки бабусині, при самотньому житті, осторонь од товариства, пластом ложилися на дитячий розум, гонили в голові думку за думкою, гадку за гадкою... либоко западали вони у його гаряче серце, а в дуйгі підіймали хвилю горою - з самого споду до верху. Як рій той, гули в дитячій голівоньці; яй завірюха/крутились, вихорились... Од билинки перелітали до птиці; од птиці до скотини; од скотини до чоловіка - поки не засягали усього світа! І здавався він йому увесь живим, балакучим. І скот, і травиця, і навіть каміння - все те мало свій говір, свою мову, тільки вимовляло якось інакше... А колись усе те було - люди, і все балакало однією мовою... А тепер - ніяк і довідатись, що то за розмова!! А через віщо?.. Через людей... Все то винні люди! То вони так наробили. Вони і в травиці, і в пташки, і в худоби - одібрали людську мовуї Вони людей - своїх рідних - повернули у все те.. І за людей жалкував Чіпка на людей. Здавалися вони йому лихими, недобрими... І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала - і сторонився він людей далі та далі... Та й люди його не жалували
- Бабусю! - питає раз Оришки.-чи в мене батько був?
- Був, сину.
- Де ж він тепер?
- У москалі пішов. . - Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було... байстрюк! - кажуть.
- То - дурні хлопці!
- А хіба що?.. Що то воно - недобре що?
- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови... То тільки злі діти так кажуть...
- Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка - та й задумається. Трохи перегодя знову питає;
- А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?
- Люди оддали.
- За віщо ж вони оддали його?
- Так треба було... Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.
- Чому, бабусю?
- Так. Малий ще ти дуже...
Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою вироетя її онуча.
Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову все, що заховала її шестидесятилітня пам'ять А Чіпка не брав - гарбав усе те!
"Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка - коли сидить, коли лежить... Та отак собі й давай розмовляти... Чіпка більше слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала... А іноді й сам розщебечеться... Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили... Задивився Чіпка на небо.
- Що то, бабусю? - указує на зорі.
- То? - Зорі.
- Що ж то за зорі?
- То - янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е спіткало. Ото ж - як зірочка покотиться, то душа переставиться... Душа переставиться - й зірочка покотиться - щезне...
- І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?
- І твоя є, і моя, й мамина.
- А де ж моя, бабусю? - пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.
- Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути... То боже діло, то він і знає...
- А й бог там?..
- Там, сину...
- А що то за бог, бабусю?
- Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину... Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже... Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану... Ото як Ілія котить, то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою - то блискавка заблище... Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго - й він добрий. Бог-батько... на світі нас держить і хлібом годує...
Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами... і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить Ілія - небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу...Ось шкваркнуло... вогняна стріла розпанахує небо... Страх обіймав Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі... Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:
- Я, бабусю, буду добрий... я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є... А отих дітей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю...
Замовк Чіпка - дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго... Трохи згодом питає баби:
- Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?
- Він, дитино,- він нас годує...
- А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема... Каже, якби не робила, то нічого б-буле й їсти?..
- Дурний ти, хлопче! - каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили - як святі були... Там, кажуть, було всякої всячини - і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли... А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили... Вони й переступили слово боже... Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою - й рай зачинив, і сказав робити самим на себе... Отож з того часу й почали люди робити. А то - нічого не робили,- як святі були!
- І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто... і хліб би був: коли здумав, їв би!..
- На те божа воля, моя дитино!..
Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений... Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли... Сказано - убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.
Мотря була на полі. Оришпі треба на грядках полоти. Як на те Чіпка розвередувався: "їсти та й їсти, бабо!"-в одну шкуру: "їсти!" Взяла Оришка окраєць хліба, одломила шматочок, дала йому, а останній положила на столі: "Не бери ж цього,-наказує Чіпці,-бо он дивись: дивиться бозя! Прийде мати, спитає: - хто хліб поїв? - То бозя вкаже пальцем, мати й виб'є... Гляди ж, не бери!" Та й пішла собі. Сів Чіпка серед хати; дивиться на образ - очей не спускає - їсть. З'їв той шматочок, що баба дала,- ще їсти хочеться! Хліб на столі лежить,- кортить його. Гляне в куток - бозя дивиться! От став він крадькома до хліба руку посилати, а на образ - все дивиться... Посилає руку, не спускає очей - здається йому, що й бозя глядить на його, хоче посваритись пальцем... він і прийме руку назад... Оце приляже до столу голівкою (забрався на лаву), знову підкрадається. Гляне на образ - дивиться бозя та й годі! І їсти хочеться, і хліб перед очима,- та бозя дивиться!.. Задумався Чіпка. А це, зразу, як кинеться од столу... Очі горять, губи оддулися... Та до стільця, що баба підставляла під ноги, як пряла. Ухопив стільця, стеребив на лаву, знайшов ножа, зліз на стілець та й повидовбував очі у образа! Тоді взяв - увесь хліб з'їв та й побіг на грядки до баби. "Бабо! бабо-о!" - гукає.- "Чого, Чіпко? ходи сюди!" - озивається з бур'яну баба. Прибіга Чіпка.- "А я, бабо, і той хліб з'їв!" - хвалиться.- "Нащо ж ти, сину, з'їв? А як мати прийде та спитає: "хто хліб поїв?"-то бозя й скаже..." - "Е... е... бозя, бабо, не бачила... Я повиймав очі, щоб не дивилася!.." І байдуже собі, забулося. Коли так, перед різдвом, прийшлося хату білити, образи мити. Зирк! Мотря на образ - аж очей немає! Вона так і отетеріла. "Хто це очі повиймав?" - питає в Оришки.-"Де?"-Глянула-справді без очей... Тоді до Чіпки: "Ти очі повиймав?" Сміється: - "Я... Щоб не бачила, як хліб їстиму!" Згадала тоді Ориш-ка, що їй хвалився Чіпка. Та що? Звісно - дитина: дурне, мале!.. Погримала на його Мотря, налякала, що бозя битиме, коли таке буде робити, та й годі.
А були такі часи, що не бозя, а Мотря била Чіпку - і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила - як кожна мати свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка,- Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... "Тільки ж й утіхи й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі... Може, хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й голоду та од літньої спеки палючої!.." Така в Мотрі думка. І не досипляє вона ночей, прислухається, як дише її єдина "надія й утіха"... А нехай, здоровий, зробить що Чіпка,- нехай з'їсть лишній шматок хліба чи покачається в калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри сиплються - то її кльони й прокльони та духопелики... Інша мачуха здержує руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним сином.
Та не такий же й Чіпка вдався, щоб його можна було бійкою спинити. Спершу-таки боявся матері, а далі - звик уже й до бійки, хоч як вона глибоко іноді в серце впивалася, до живих печінок доходила... Ой,(злий же він був тоді! Ой, лютий! Він би - зміг - ма-і тері очі видрав або сам собі що заподіяв, якби не ба ба... А то вона, її тиха мова гасила його лютощі. Як почне, бувало, його умовляти,- та словом, як повива-(чем, зів'є... За те Чіпка любив бабу; душі не чув у їй.. Що баба не скаже, усе послухає. А матері не любив і не слухав... Од бійки то сховається, то втече; а послухати - не послуха. Не раз Мотря з серця гірко плакала...