"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панас Мирний

Жив-жив!

Отак жив Чіпка, ріс, виростав у голоді та у холоді, У злиднях та недостачах. І все сам собі, як палець. Другі до дітей, до гурту, а він знай самотою, самотою... Забереться, було, у бур'яни, нарве квіток, назбира кузьок та й грається ними нишком. А до людей, до дітвори - ні! Чіпка мав добру пам'ять: з неї ніколи не виходила думка, що він -"виродок"; він ніколи не забував бабиної ради... Собі на лихо, рядом з добрими думками, у малому серці ворушилося щось недобре, невпокійне... Розбуджене, воно не давало йому забутися, ніколи не прощало нікого, коли бачило яку помилку..І росло лихо в його серці - і виростало до гарячої відплати.котра ни зна ні впину, ні заборони. Не було тоді нічого, перед чим би він оступився; яка б страховина перед ним не вставала - не злякати їй його відважного духу, упертої думки, палкого серця... Такому нема на світі нічого такого, чого б він злякав-ся/Ю_бог, ні люди не страшні йому... Бог страшний злому, Чіпка дума, що якщо він добрий, а лихі люди його дратують-...
Ось йому минуло дванадцять літ. Восени радиться Мотря з матір'ю:
- Чи не найняти б нам Чіпку хоч за харч служити?
- Я вже й сама думаю,- каже Оришка.- Тільки куди він годний? Якийсь нелюдний, неговіркий, якась тума з його... І з дітьми він не поводиться, як другі,- усе самотою, усе собі дома...
- Що ж його на світі робити? - журливо одказує Мотря.- Уже ж всяк баче, як я працюю... Та що моя праця? Силу витратила, здоров'я збавила, а тільки що з голоду не мремо... Якби його найняти,- хоч би менше з'їжі... все б таки хоч на одежину зосталося!
- Як зна"ш, дочко.
Пішла Мотря питати місця. Незабаром і знайшла.
Богатий козак Бородай шукав хлопця до скоту. З ним вона й умовилась.
- А збирайся лишень, Чіпко, на завтра у найми,- каже, вернувшись увечері, Мотря.- Годі дома сидіти та хліб переводити-пора й самому заробити!
Чіпка- руками й ногами! Та вже Оришка - давай його умовляти: стала йому вичитувати їх гіркі недостачі та нужди. Послухав Чіпка, пішов. Прийняв його Бородай на зиму за харч та одежу. Вернулася Мотря додому рада та весела.
- А що, дочко? - стріва її Оришка.
- Зоставила... Коли б то шанувався!
- А може, звикне... Дай-то боже! - потіша й молиться Оришка.
Зостався Чіпка у Бородая. Хазяїн коло його спершу миром та ласкою, показує й розказує - як і що, й коли робити... Так же Чіпка нічого й знати не хоче! Хазяїн приказує: "Піди, Чіпко, загороду почисть". А Чіпка піде на тік, забереться у ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив'язувати...
Раз якось розсердився господар, що не послухав Чіпка,-узяв його та й вибив. Розсердився й Чіпка... та трохи за малим не спалив хазяїна! Як не було в хаті нікого, він поліз у піч, витяг жару у покришку та й виніс у хлівець... Добре, що люди побачили - залили.
Прогнав його Бородай. Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника Мотря плаче,- уже не б'є, плаче... Страшно їй, щоб, бу-ва, не позивав Бородай... Оришка умовляє Чіпку, а Чіпка тільки понуро дивиться, мовчить, мов йому у рот води налито... Так і зостався дома зимувати.
На весну знову радиться Мотря з матір'ю.
- Найняти б Чіпку?
- То й найми.
Знову йде Мотря шукати хазяїна - і знову швидко вишукала. Дід Улас, вівчар, що пас громадську отару, зашукував хлопців у поміч.
Дід Улас - сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще за-хорував до того,- так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хліба... Ледве виліз Улас за ворота та й загадався... "Куди його?!" До роду - близького нікого, а далекий - у панській роботі... Прийшлося Уласові - хоч під греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку у царині та й наставила чабаном.
До його ото став Чіпка підпасичем. І - диво! згодився відразу... Робота прийшлася йому по душі.
- Устане він рано, ще до сонця, набере хліба у торбу, візьме малахай, що дід дав завертати овець, та й іде у царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У діда усе ще позапирано. Тільки Лиско лежить коло дверей, простягши передні лапи, положив на них голову... Дріма ранком.
- Лиско! - гука Чіпка.
Лиско підведе, нехотя, голову, подивиться на Чіпку - і знову кладе її на ноги, позіхнувши на все горло... Тобто: "рано, хлопче, ходиш: ще дід спить!"
Сіда Чіпка коло землянки, виймає черствий хліб з торбини - починає снідати. Тим часом люди зганяють овець до царини. І розійдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.
Ось приходить і другий підпасич - Грицько, Чупрунів син, хлопчик однакових з Чіпкою літ, та не кращих, видно, й достатків... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, та ще й порвана; штаненята - саме ґноття висить на очкурі - позасукувані аж за коліна.
Грицько - козачий син, сирота. -Після смерті батька та матері (вони під холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекій родичці - вдові Вовчисі; а як піднявся хлопець на ноги, то дід узяв йо,го-до себе в поміч коло отари.
Сідає й Грицько коло Чіпки, розв'язує свою торбу, виймає з неї сухарі - чорні, як земля, і снідають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом...
От рипнули двері - показався дід на порозі.
- Уже ви, хлопці, тута?
- Тута.
- А що ж це овець так мало?
- Згонять.
- А ви снідаєте?
- Снідаємо.
- Ну, снідайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дід у присінки; набира води кухоль - умивається...
Тим часом - світ, як день, тільки сонце щось забарилося... Закрасивши увесь східень палко-рожевим цвітом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло ні одним променем над землею... А земля вже налагодилась його стріти: зелені трави порозправляли свої дрібненькі листочки, повмивалися свіжою ранньою росою... Як дівчина, дожидаючи свого милого, умивається й прибирається, тремтить, мов у лихоманці, й палає, наче у огні,- замирає, довго ждучи, й оживає, не терплячи,- так земля дожидає ясного сонця... і міниться, не дождавшись. Повіне тихий вітрець - ро-темніє й насупиться її зелений убір; затихне вітрець - убір заясніє, усміхається..,
Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.
- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід.
Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою... От уже й овець позгонили до гурту.
- А-г-у-у... тю-у-у! - гукнув дід.- Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руці... Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле... Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти... А курява, як хмара, слідком за вівцями...
- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.
- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати - грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві... За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають... Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку... Хороше так, весело!
Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? що гадає? - Нічого він не думає, не гадає... Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває... все забуває... Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці... Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він... Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю...
- Отепер, хлопці, спочинемої
І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати...
Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує...
Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані... тільки думка росте та ширша...
"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так... Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."
- Діду!
- А що, сину?
- Що там?
- Де?
- У небі?
- Бог...
Задумається Чіпка... Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його...
- Чи воно, діду, є там люди?
- Де?
- На небі...
- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні...
- А хіба хто там був?
- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.
- А гарно, мабуть, там... Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.
- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі... Там усе добре, святе... А тут - усе грішне та зле...
Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену... вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як
Вовки голодні... І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе... Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо... Бач! У брата - он те й друге, а у мене ні сього, ні того... заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка... Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже... Ох, грішні ми, прокляті душі!
Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод... і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба... А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід... І дід, мабуть, не грішний... А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."
- Грицьку! Грицьку! - скочивши на ноги, крикнув Чіпка: - не їдь на барані - гріх! А Грицько гика на тпрука на все поле...
- А він на барані їздить? - питає дід.- Бач! Я й не туди, чого він так вигукує... Ось я тобі, я тобі!! - свариться на Грицька дід здалека ґерлиґою.
Грицько скочив з барана, побіг до верб, що росли над шляхом. А дід, понюхавши табаки, розіслав свиту, розвернувся проти сонця та грів старе тіло. І Чіпка біля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
- А я, діду, ось скільки -горобенят надрав! - хвалиться.
- Навіщо ж ти їх вадрав? - питає дід, не підводячи голови.
- А щоб оця погань не плодилася!
- Хіба вона кому зробила що?.. А гріх! - промовив Чіпка, придавивши на останньому слові.
- А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? - одказав Грицько та й висипав з пазухи голодюцьків з жовтими заїдами.
Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив ґерлиґу.
- А куди?.. куди?..- закричав. Та - гепі герлигою по горобенятах... Так кишечки й повискакували...
- Оце вам жив-жив!.. жив-жив! - гукає Грицько та раз по раз ґерлиґою, ґерлиґою...
Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. "Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!" - подумав Чіпка та як схопиться... Очі горять, сам труситься...
- Стривай, Грицьку! стривай! не бий... Давай краще їм голови поскручуємо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку... Не вспів оком моргнути,- у одній руці зостався тулубець, а в другій - голівка.
- А що - жив! а що - жив!! - кричить Чіпка...
- А що - жив! а що - жив!..- вторує за ним Грицько...
Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні голівки та тулубці...
- От тепер можна й ґерлиґою,- каже Чіпка, взявши ґерлиґу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят у купу й почали періщити, як снопи молотили... Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м'ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею..
- Ходім ще драти,-каже Грицько:-там ще є.
- Ходім,- згоджується Чіпка.
Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.
- А куди ви? - підвівши голову, питає дід.- Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились... Щоб ще звірюка не зайняв...
Дід знову ліг. Скоро й заснув.
Хлопці побігли.
- А хіба жиди Христа мучили? - питає на бігу
Чіпка.
- Жиди ж... А горобці сиділи та кричали: жив-жив! Щоб ото ще мучили...
- Ну, тепер же мені не попадайся ні один жид! - нахваляється Чіпка. А очі, як у того вовченяти, го гять...
- Е-е! Жидам ти нічого не зробиш,- каже Грицько,- вони здорові... А жиденятам можна бебехи надсадити! Я вчора одного бив-бив та ще й пейси вирвав...
- їй-богу?
- їй-богу.
- От, коли б я піймав!...Я б йому голову скрутив, як горобеняті!
Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі - поскручувавши голови, били ґерлиґами... помісили чисто на гамуз!
Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся...
- Ач, як угріло! - обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, у холодок.- Ану, ще понюхаємо та заграємо... Хлопці, видно, десь горобців деруть...
Дід понюхав.
- А-а.. та й добра ясі - промовив, чхнув і поліз у торбу за сопілкою.
Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге - і зачав "Вівчарика". Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось за-мира, замира,- тільки сопе... А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало - та й стихло... вдруге-втретє... і полився тяжкий плач... Сумно зробилося, важко... Отара посхиляла вниз голови, немов слухала того плачу тяжкого... От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі-дужче... дужче... сльози сохли... регіт замирав... понісся веселий, танцюристий козачок...
- То дід гра,- каже Чіпка.- Ходім до його!
- Ходім. Побігли.
- А, мабуть, час, хлопці, й.овець напувати! -зустрічає їх дід.
Хлопці зібрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг,- де не взявся сірий вовк і потяг нишком ягнятко в діброву... Отара схарапудилась, сипнула вбік - аж до Грицька повалила; Лиско майнув за вовком,, Чіпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки,- покинув ягнятко та драла в ліс... Чіпка з Лиском за ним. Дід почув, що Лиско гавка на вовка, й собі надійшов... Так де ж ти вовка в лісі шукатимеш? Тільки й того, що дід похвалив Чіпку за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко...]
Вернулися з водопою. Пообідали сухий хліб з сіллю; дід знову ліг спати; хлопці бігали завертати овець; Чіпка розказував, який йому вовк здався: "здоровий, а легкодухий"; Грицько, не вважаючи на гріх, на барані, їздив, щоб тільки дід не бачив... Потім того вони полуднували... Чіпка діда про що-небудь розпитував; дід розказував про всяку всячину, грав на сопілці... Так - аж поки сонце не повертало навзаходи. Тоді дід завжди казав хлопцям: "Пора, хлопці, додому вертати!"
Хлопці збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царині, стрівали їх люди, і кожне своїх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопці вертали по домівках, а дід запирався у землянці до другого ранку.