Він сидів і похнюплено спостерігав за людьми. Погляд його падав то на одну дівчину, то на другу. Кожна кудись поспішала, кожна мала своє особисте життя і свої плани на цей день. Проте всі були одягнені у чорне. Ніби якийсь траур навис над його вулицею. Майже все своє життя він бачив людей у чорному. У когось одяг був світлішого відтінку, у когось темнішого, проте всі були у чорному.
Важкі краплини дощу падали з неба і, з гучним "дзень", розбивались об твердий асфальт. Погода була не з найкращих у той день. Йому вона не подобалась. Жоден не підійшов до нього і не запитав :" Хей, маленький, у тебе все добре? Чому ти мерзнеш на холоді під таким дощем?". А він прагнув почути це. Він жадав цього. Йому хотілось опинитись у чиїхось обіймах. Йому хотілось бути чиїмсь.
Проте ніхто не хотів забруднити свої і без того замурзані руки. У людей брудні душі, а вони гидуються взяти у свої обійми маленьке вуличне цуценя.
Того вечора доля ще одного цуцика могла зламатись остаточно і назавжди. Не на один день і не на один місяць. Навіть не на рік. Назавжди.
Повертаючись зі школи, Каміла розуміла, що вдома її чекатиме велике покарання - оцінки за семестр були не з найкращих. Розчарована, вона йшла вузькими вуличками свого міста. Дощ, який почав посилюватись, неймовірно дратував її, адже вона й так нервувалась, бо не хотіла розповідати своїм батькам про шкільні успіхи.
Батьки Каміли - високоосвічені люди, які знали 5 мов і бачили свою єдину доньку лише у європейських елітних навчальних закладах. Докладаючи купу зусиль, вони хотіли, щоб Каміла закінчила школу на "відмінно". Але дівчина не вбачала в собі генія літератури чи мовознавства. Навіть математика була їй не до душі.
Під ногами хлюпотіла вода, вся земля була вкрита калюжами. Каміла знаходилась на межі депресії. Вона знала, що скоро поганий настрій оволодіє нею. Візьме її у свої простори.
Пройшовши ще один квартал, Каміла зупинилась поблизу кав'ярні, у якій завше купувала свою улюблену мелену каву. Тонкий аромат приваблював її, тягнув до себе, ніби магніт.
Усі привітно посміхались дівчині з попелястим волоссям, оглядаючи її з ніг до голови. "Знову ці погяди.. Якщо ти не схожий на будь-кого з присутніх, ти - дивак. Стереотипи володіють людьми".
- Доброго вечора. Латте і класичну, будь ласка, - ледь чутним голосом промовила Каміла.
- Через декілька хвилин Ваше замовлення буде готове, - бездушно відповіла офіціантка, не підіймаючи очей на дівчину. Діалог у віртуальному світі був важливішим.
В той час Каміла почала оглядати заклад. Звичайна кав'ярня, нічого особливого. Така ж, як і тисячі інших у її місті. Але запах свіжозвареної кави надзвичайно подобався дівчині, тому ця кав'ярня була її улюбленою.
Відчувши на собі пильний погляд одного з відвічувачів, Каміла повернулась лицем до залу, щоб знайти того, хто щойно на неї дивився. Один чолов'яга, років тридцяти, не більше, одразу відвів погляд від своєї жінки, щоб оглянути дівчину, яку він вважав за постійно відвічувача, краще."Ні, це не він", - швидка думка промайнула у її голові. Наступним був хлопець, скоріше за все, її одноліток, що з цікавістю оглядав мокре волосся, яке вільно спадало на її пальто. З-під шарфа, яким він прикривав більшу половину свого лиця, було видно, що він ніби щось шепоче своєму другові. "Певно, обговорюють мене. Ох, як же дратують. Готова зараз підійти і..".
Думку обірвав офіціант, що стояв поблизу і з захватом дивився на Камілу.
- Ваше замовлення. Дякуємо, що завітали, - приємним голосом промовив хлопець. Сергій, так, здається, Сергій. Каміла роздивлялась бейджик і водночас взяла каву. Вийшовши з кав'ярні, дівчина попрямувала додому, по дорозі смакуючи свій напій. В одному з провулків, що освітлювався найкраще, Каміла вирішила перепочити - на щастя, дах над лавкою був. Дощ тільки пригнічував Камілу. Псував їй настрій. Вона вважала, що кава допоможе якось відійти від цього світу. Забути всі проблеми. Відчути себе вільною.
Гріючи одну руку у своїй кишені, а другою тримаючи каву, Каміла задумалась.
Легке скавчання роздалось з-під лавки, на якій сиділа дівчина і думала про своє дріб'язкове життя. Здивовано Каміла поглянула під неї. Маленьке цуценя сірого кольору тулилось до металевих прутнів лавки, бажаючи зігрітись. Серце дівчини розтануло, як сніг навесні, тому твердо вирішила його забрати з собою.
