Микола Хвильовий - Я (Романтика)

1

Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. І мої мислі - до неможливості натягнутий дріт. День і ніч я пропадаю в «чека ». Наше помешкання - палац розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії - все це дивиться на мене з усіх боків мого випадкового кабінету. На розкішній канапі сидить озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське «ала-ла-ла». Я бандит - за одною термінологією, інсургент - за другою, просто і ясно дивлюся на княжі портрети, і в моїй душі нема й не буде гніву, бо я - чекист, але і людина. Темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це чорний трибунал комуни. «Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: - Тут засідає садизм! Я: - ...(мовчу)». Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах). Я: - Увага! На порядку денному діло крамаря ікс! З давніх покоїв, як і колись, виходять лакеї, схиляються перед новим синедріоном і ставлять чай. Свічі ледве горять. Скрізь тьма: електричну станцію зірвано. м,, ,. У доктора Тагабата біла лисина і надто високий лоб. У дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся і приплюснутий ніс. Він мені нагадує каторжника і не раз, мабуть, мусив стояти у відділі кримінальної хроніки. Андрюша сидить праворуч із розгубленим обличчям. Ревком призначив його сюди, в «чека» проти його кволої волі. Коли треба розписатися під темною постановою - «розстрілять», Андрюша завжди мнеться й розписується якимось химерним хвостиком, а не пише своє прізвище. Я: - Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте? Доктор (динамічно): - Розстрілять! Андрюша переляканий, мнеться, потім непевним голосом говорить, що він згодний. Доктор хрипло регочеться. Так було завжди, але на цей раз і я здригаюсь. Переді мною підводиться образ моєї матері... - ... «Розстрілять»??? І мати тихо, зажурено дивиться на мене. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. В скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села. ...Доктор Тагабат натиснув кнопку, і лакеї вносять старі вина. Я дивлюся на доктора. Він і вартовий п'ють вино пожадливо, хижо. Я думаю: «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається сказати, що так не чесно, що так комунари не роблять. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша! Але коли Тагабат чітко підписався під постановою - «розстрілять» - мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця, - це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. «І я, главковерх чорного трибуналу комуни, - нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Але який вихід? Я не бачив виходу. Мабуть, правда була за доктором Тагабатом. ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери. Я подумав, що доктор - злий геній, зла моя воля, а дегенерат - па-лач із гільйотини. Атоді подумав - нісенітниця, який він палач, це ж йому в моменти великого напруження я складав гімни. І відходила від мене моя мати, прообраз загірної Марії. ...Свічі танули. До розстрілу присуджено - шість! На цю ніч досить! Я вийшов з княжого дому і пішов пустельними вулицями обложеного міста. Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверський край. Тьма. Дивлюся на княжий маєток і згадую, що шість на моїй совісті. Ні, неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів - тьма на моїй совісті!!! І знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час... Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором і вартовим. Я гублюся в переулках. Нарешті потрапляю до домика, де живе моя мати, де пахне м'ятою. Мати не спить. Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в долоні, схиляє свою голову на мої груди. Каже, що я зовсім замучив себе. Потім зажурено стає біля образу Марії. «Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо». Я здригнувся: «Хиже навколо? Як мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!» І тоді, збентежений, запевняю себе, що ніякої матері немає, усе це не більше, як фантом. Ні, це неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі. - Кому потрібні мої переживання? Я справжній комунар/Невже я не маю права відпочити одну хвилину? Перед лампадаю, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. А мою голову гладить тихий голубий сон.