Микола Хвильовий - Я (Романтика)

3

Це були неможливі хвилини. Це була мука. Але я знав, як зроблю. Я мушу бути послідовним! І цілу ніч розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли: я виконував свої обов'язки перед революцією. І не моя вина, що образ матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину. ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: - Слухай! Дозволь її випустить! Я: - Кого? - Твою матір! Я мовчу, потім починаю реготати і грубо кричу йому: «Провалівай!» Андрюша зблід. Він не розуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. І нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям. Кажу йому узнати, де ворог. У цей момент у маєтку розривається снаряд. Ворог близько, за три версти. Вискакуємо надвір. Бухкають гармати, летять кавалеристи, відходять на північ тачанки, обози. Не пам'ятаю, як потрапив до підвалу. Хотів глянути у віконце, де сиділа мати. Підходить дегенерат і хіхікає: - От так стража! Всі повтікали!.. А він залишився. «Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким вогнем». Я подумав тоді: «Це сторож моєї душі» - і побрів без мислі на міські пустирі. А надвечір південну частину околиці було захоплено. Інсургентам дано наказ задержатися до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах і в мовчазних підворіттях. Йшла спішна евакуація, палили документи. Я остаточно збився з ніг! ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурений і впертий голос. Чорний трибунал комуни збирається до втечі. Андрюша десь зник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі і п'є вино, мовчки стежачи за моїми наказами. Його погляд нервує мене і непокоїть. Сонце зійшло. Конає вечір. Різко кажу доктору: «Через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд». Тоді він іронічно й байдуже:« Ну і що ж? Добре!» Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене - це ж у цій партії засуджених моя мати. Не витримую й шаленію, кричу, щоб не жартував зі мною. Але голос зривається, і я раптом почуваю себе жалким і нікчемним. Вартовий увійшов і доповів, що партію привели, розстріл призначений за містом. ...З-за дальніх отрогів виринав місяць. В городі йшла енергічна перестрілка. Ми йшли по північній дорозі. Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії - темного натовпу на розстріл. Завсюдорогужодназчерницьне вимовила й слова. Я йшов по дорозі, як тоді - в нікуди, а збоку брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Матері не бачив у натовпі, але відчував: пахне м'ята. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини. «Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни». Я раптом відкинувся: що це? Галюцинація? Невже це голос моєї матері? Невже я ведуїїна розстріл? Так, це була дійсність. «Справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть». А може, це помилка? Може, треба зробити по-іншому? Ах, це ж легкодухість! Дійсність, як зграя голодних вовків. Але й єдина дорога «до загірних озер невідомої прекрасної комуни». «І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі. Мовчазна процесія підходила до бору. До мене підійшов доктор, поклав руку на плече і сказав: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!» Я подивився - з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся. «...Я вийняв з кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями». Збоку вдарив у тривогу наш панцерник. Метнувся вогонь. Напирають ворожі полки. Треба спішити! Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть і зажурно дивиться на мене. Навкруги - пусто. Я держу маузер, але рука моя слабіє. Хочеться заплакати, як в дитинстві. Пориваюся крикнути: - Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе. Так, це галюцинація. Я давно вже стою на порожнім узліссі навпроти матері і дивлюся на неї. Вона мовчала. Здіймалися огні. Ворог пішов у атаку. «...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилась вона на мене. Я положив її на землю й дико озирнувся. Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць». Я поспішив до свого батальйону. Але раптом зупинився, повернувся й підбіг до трупа матері. Впав на коліна й припав устами до лоба. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров. Та раптом - дегенерат: «Ну, комунаре, підводься! Порадо батальйону!» В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я кинувся туди, здавивши голову. ...Ішла гроза. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. Йшла чітка, рясна перестрілка. ...Я зупинився серед мертвого степу: - там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».