Здається, у цій школі мені все нагадує про нього. Он за тією партою він сидів, коли я вперше його побачила, а потім — за тією, і за он-он тією. І ось дошка, на якій він писав. Я навіть пам'ятаю, щó саме, і тоді я помітила, що у нас схожі почерки.
Біля он тих дверей ми зіштовхнулися, а біля інших я зловила на собі його погляд. Звісно, на новеньку всі дивляться з цікавістю. А я так хотіла, щоб той погляд означав щось більше.
На он тому підвіконні я сиділа і чекала, коли він прийде, а він, пройшовши, навіть не поглянув на мене. А у спортзалі виступала команда з Street Workout, і він теж був там. Тоді мої очі були наче приковані до нього.
Я пам'ятаю, я все пам'ятаю. Усі погляди, усі фрази, усі випадкові дотики. У мене з дитинства хороша пам'ять. Але у цій ситуації вона зіграла зі мною злий жарт, бо ці спогади завдають мені забагато болю.
О, якби він тільки знав, скільки віршів я написала про нього! А скільки разів я дивилася на нього, а коли він повертався, одразу відводила погляд.
Чомусь так смішно, коли це згадую. Яка я була тоді дурна і наївна. Та чи ж змінилася? Безумовно, так. Я зробила висновки і стала сильнішою, навчилася стримувати свої почуття, посміхатися, коли хочеться плакати. Але, боюся, це лише тому, що вже пів року він не навчається у моїй школі. А коли ми зустрінемося, я знову божеволітиму від болю. Коли? Ні, якщо. Може, на жаль чи на щастя, я більше ніколи його не побачу.
І все ж я чекаю і вірю в диво.
