Дім Дивних Дітей

Розділ 3

Туман огортав нас щільною завісою. Коли капітан заявив, що ми майже прибули, то спершу мені здалося, наче він жартує, бо все, що я спромігся бачити з хиткої палуби порома, — це нескінченну сіру портьєру. Вчепившись пальцями в поруччя, я витріщався на зелені хвилі й думав про риб, яким, можливо, пощастить ласувати моїм сніданком, а батько стояв поруч зі мною в безрукавці і тремтів від холоду.

Я й гадки не мав, що в червні може бути так холодно й вогко, і сподівався — заради себе й батька, — що наша виснажлива півторадобова подорож, яку ми витримали, щоб заїхати так далеко (три літаки, дві затримки рейсу, короткий сон на брудних вокзалах під час пересадок, а тепер оця нескінченна подорож поромом, від якої кишки вивертало), подарує очікуваний результат. Раптом мій батько скрикнув: «Поглянь!» Я підняв голову і побачив, як перед нами зі схожого на сірий брезент туману виринула височенна скеля.

То був острів мого діда. Примарно бовваніючи в тумані, охоронюваний мільйоном верескливих птахів, він скидався на таку собі середньовічну фортецю, споруджену гігантами. Я поглянув угору на прямовисні скелі — і ідея про те, що це острів зачаклований, видалася мені не такою й абсурдною.

Моя нудота начебто щезла. А татко носився туди-сюди, прикипівши поглядом до птахів, що кружляли над нами; він був схожий на маленького хлопчика в очікуванні різдвяних подарунків.

— Ти лишень поглянь, Джейкобе! — скрикнув він, тицяючи пальцем на зграйку птахів над нашими головами. — Це ж буревісник звичайний!

Ми наближалися до скель, і я помічав під водою якісь химерні обриси. Член екіпажу, який проходив повз мене, побачив, як я витріщився на них, перегнувшись через поруччя, спитав:

— Ти що, ніколи не бачив затонулих кораблів?

Я обернувся.

— Та невже?

— Увесь прилеглий район — це справжній корабельний цвинтар. Недарма ж казали колись старі морські вовки: «Мис Твікст Гартленд і затока Кернгольм-бей — це могила для моряка і вночі, і вдень!»

У ту мить ми пройшли повз затонуле судно. Воно лежало близько до поверхні води, а його зеленуватий корпус виднівся так чітко, що, здавалося, воно ось-ось вирине з води, як той зомбі з неглибокої могили.

— Ось бачиш отой корабель? — спитав моряк, показуючи на те судно. — Його потопив підводний човен, це правда.