Трояндовий кущ

Розділ II

Незважаючи на побоювання своїх поважних батьків, Кірсін Нумротар досить швидко росла і набирала вагу. Незадовго після її народження дракайні встигли припасти до смаку не тільки кістляві хвости ульдуртарів, а й майже непробивна луска апісів, кістки кремезних ґрумдів (ніжний кістковий мозок вона, як правило, оминала) і ратиці дивних селефнуурських роганів. Щоб скомпенсувати низьку поживність цих потрав, маленька Нумротар поїдала їх у величезних кількостях, і жодної секунди її життя у батьківському домі не минало без хрумкотіння та жування усілякого непотребу. Хоча її батькам перепадало усе найкраще із численних туш впольованої ними здобичі, вони не надто раділи тому, що їхня донька з власної волі харчувалася самими недоїдками.

У якийсь момент Кірсін стало дуже багато — і всюди. Здавалося, що вона одночасно могла перебувати у всіх приміщеннях Сортумр Уґдура, інколи лякаючи своєю раптовою появою батьків, що відпочивали або займалися своїми дорослими драконячими справами. Коли Нумротар перезбуджувалася після гонитви за своїм хвостом або грудками снігу, що весь час падали зі стелі крижаного палацу навесні й улітку, то інколи добру годину не могла зупинитися на місці — незграбні лапки несли її холодними коридорами, непідвладні командам її мозку. Лише після зіткнення зі стіною або із лаписьком сердитої матері вона вгамовувалася і забувала про свою хаотичну біганину.

Судруґур могла заприсягтися, що саме після того, як її навчили поводити себе чемно й не забігати у дальні печери, її донька відкрила для себе дивовижну силу своїх крил.

— Ердок'їре! Глянь на неї! — із радісним лементом вона витягла на подвір'я свого чоловіка, затиснувши його ніс у своєму хвості. — Вона хоче полетіти!

На осяяному сонцем подвір'ї Нумротар, чия луска тепер мала дивовижний молочно‐білий колір, натхненно ляскала крильми, із захватом спостерігаючи за білим сонячним диском. Її перетинчасті крила були вже достатньо великими для того, щоб підтримувати її тіло у польоті, проте маленька дракайна, здавалось, навіть не підозрювала, що вони потрібні саме для цього. Ердок'їр, що встиг був пересвідчитися у відсутності клепки в цій маленькій голівці, аж засяяв: була надія, що фізично Нумротар таки не поступається своїм одноліткам.

— Ану ходімо за мною! — покликав свою доньку тато‐дракон і легенько тицьнув її в бік своїм носом.