Лінка не могла перестати думати про Каську. Як воно бути без батьків? І раптом відчула несподіваний страх. А що, коли мама не повернеться? Може, усе так, як спершу казав Адам, може, мама з кимсь познайомилася й переїхала до нього? Навіть, якщо вітчим і переконував її, наче причина маминого виїзду не в цьому, хіба Лінка могла йому повністю довіряти? Може, мама народить собі ще одну дитину, а її залишить тут назавжди? Або в якомусь дитячому будинку. Адже Адам їй не рідний батько. А якщо вона стане нікому непотрібною, і потрапить до сиротинцю?
Спогади не давали їй спокою. Весь час поверталися уривки розмов, якісь картини. «Я мушу більше довідатися про своє дитинство», — вирішила вона. Лінка відчувала, що в цьому криється якась таємниця. Вона боялася того, про що може дізнатися, та усвідомлювала, що коли чогось не зробить і не взнає, що було причиною її кошмарів і сонних видінь, то ніколи не заспокоїться. А може, таким чином довідається, де її мама?
Глянула у вікно. Падав перший сніг!!! Над дахом костьолу кружляли чорні птахи. Лінка пригадала собі галку в Сероцьку, яку вона хотіла поховати в землі. Згадалися бабусині слова: «Довелося допомагати тобі копати, земля ще не відтанула після зими». «Після зими?» — раптом подумала дівчина. Дивно. Адже в Сероцьку вона проводила тільки літні канікули. Мама не хотіла їздити туди взимку чи навесні або восени, мовляв, там холодно, а опалення погано гріє.
Вона взагалі не любила там бувати, коли Лінка підросла, може, цей дім викликав забагато асоціацій із татом, адже він там виріс. Його колишня кімната залишилася такою самою, із сосновим письмовим столом та етажеркою. Наче пам’ятник хлопцеві, якого вже не було на світі. Лінці це не заважало, навпаки, подобалося порпатися в татових старих книжках.
Бабуся Стефа на кухні готувала соус до спагеті.
— Ба, слухай… Пригадуєш, коли я була малою і їздила до Сероцька?
— Їздила, аякже.
— На канікули, так?
— Так. Мама відвозила тебе до баби Божени на місяць, іноді навіть на два, якщо була дуже зайнята. Розумієш, я працювала, а мама твого тата вже ні. У неї був час, щоб тобою займатися.
— А взимку ми туди їздили, або навесні?
— Здається, ні. А чого це ти так допитуєшся? — із підозрою глянула вона на онуку.
— Нічого, мені здавалося, ніби я пригадую щось таке… наче була там узимку або ранньою весною.
— Може й була, яка різниця, — Лінці здалося, що баба виглядає роздратованою.
«У принципі жодної різниці, — думала дівчина. — Але чому мені здається, ніби всі від мене щось приховують?»
Тоді вона вирішила, що поїде туди, до баби Божени. Може, вона щось знає про маму? Бабуся Стефа не скаже нічого, це вже зрозуміло. Краківська бабця була непохитною мов скеля, а її крижаний погляд міг пронизати з-за квадратних скелець окулярів так, що зникало будь-яке бажання про щось розпитувати. Баба Божена — то інша справа. Вона хороша й лагідна. І точно їй допоможе
