Іван Нечуй-Левицький - Кайдашева сім'я (скорочено

3 глава

- Ну, то бери Ганну.

- Авжеж! Оце взяв би той кавдіб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде..."

Тут Карпо знову прикинув таке слівце, що батько вибіг з повітки і плюнув спересердя. Він був нервовий і сердитий, бо з ранку не їв. Наговорив хлопцям багато різких слів, не вважаючи на святу п'ятницю і пішов, а ті продовжили розмову.

"- Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, - сказав веселий Лаврін.

- Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива, як мухи в спасівку [назва посту в період з Першого до Третього Спаса (14-27 серпня)], - сказав Карпо.

- То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, - сказав Лаврін".

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Він уявив собі Мотрю з "темними, маленькими, як терен, очима", лицем "з рум'янцем на всю щоку", з білими дрібними зубами між тонкими червоними губами. Карпо задумливо дивився на яблуню, де ніби стояла його гаряча мрія "в червоних кісниках [стрічки для коси] на голові, в червоному намисті з дукачем".

"- Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? - спитав Лаврін". Карпо не чув його слів і все дивився туди, де уважалась йому його мрія.

Наставав вечір. З хати вийшла Кайдашиха. "Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів. Вона любили цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся лишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на ввесь рот".

Кайдашиха покликала синів і чоловіка полуднувати, але Омелько суворо дотримувався посту й не пішов, чекаючи вечірні. Почувши перший дзвін, кинув роботу і пішов до церкви. Жінка крикнула йому навздогін, щоб Потім зайшов до панів за грішми за зроблені вози, але не заходив до шинку, бо треба їхати на ярмарок.