Кров і Воля

I

На обрії виднілося місто. То було невелике радянське містечко якого позбавило обличчя війна. Воно, як і всі інші міста скалічені війною, було однаково непримітне, посіріле, розбите. Із нього весь час йшов чорний дим, який зливався в одну гаму із сірим, мертвим небом. Вітер розносив той дим і його запах: Запах розбитої цегли, відчаю, страху та запеченої крові. Запах війни. Проте, будь-який жах якщо його бачити постійно, стає звичною річчю. Для солдат, що стояли на посту, понурий військовий пейзаж із роздутими трупами, відірваними кінцівками, понівеченими та розплавленими залишками техніки та людей стало абсолютно буденною річчю. Хіба що німецькі підрозділи, які добивали поранених, урізноманічували той пейзаж. Постові уже звикли не відчувати жаль до загиблих. Черствими довелося стати усім, хто був на війні. Не стільки, щоб могти вбити ворога, скільки щоб не з'їхати з глузду бачачи людей, яких ведуть на безглузді штурми під час яких гинули полки, а міста так і не здобували. Бачачи як витягують обгорілі трупи із оплавлених танків. Бачачи як солдатськими чобітьми промацують мінні поля. Бачачи злочини, які вчиняють солдати проти власного народу. Бачачи загороджувальні загони НКВД, які стріляють під ноги наступаючим військам. Бачачи як тих, з ким ти ще вчора сидів одному окопі, хоронять у величезній ямі разом із сотнями інших трупів і називають це «братньою могилою». Все це стало такими звичними речами для 5-го батальйонна 6 полку окремої 143 мотопіхотної дивізії, як і для всієї РККА.

До поста підійшов молодий чоловічок із присадкуватою та енергійною статурою. На ньому була звичайна пом'ята солдатська польова уніформа з єдиною відмінністю – сержантським шевроном.

-Здорова хлопци – привітався він.

Із двох постових піднявся лише один. Це був кремезний, присадкуватий чолов'яга із обвітреним і загрубілим, бурого кольору неначе дуб обличчям. Він мав опущені бровні дуги та байдужо-стомлені блакитні очі в яких за шаром байдужості ще можна було розглянути мудрість. Інший постовий, лишився чатувати на кулеметі.

-Здравия желаю, товарищ сержант. – буденно відповів солдат.

-Ну шо? Е какие-нибудь признаки супостата? – бадьоро спитав сержант.

- Та нічого особливого, товаришу сержант. Не те що супостата, живої душі нема. Хіба що дим весь час йде. - додав солдат. Вже який день – уже тихіше та знехотя додав він.

- Хорошо ребята – добродушно посміхнувся сержант. Він озирнувся і підійшов трохи ближче. –Это...ребят, комвзвода приказал собраться у казарм часов в пять. То есть через час.

- Не знаєш, що це може бути? – спитав солдат.

- Без понятия. Я ж только маленький белорусский сержантишка. – із долею жарту промовив він. - Кстати, сигаретку хочете?

- Звичайно – відповів солдат.

Сержант одним рухом дістав пачку військових "казених" цигарок і протягнув дві штуки солдатові.

- Хех, де ж ти їх дістав? Невже тепер цигарки по штату положені сержантам? – понурим жартом спитав солдат.

- Та если б. Выменял я их, не спрашивай чем.

- Дякую. – тихо сказав солдат, машинально запалив обидві цигарки та протягнув одну напарнику. Напарник, не відриваючи погляду від горизонту і праву руку від руків'я кулемета взяв цигарку.

- Ну тогда я пошел. Предупреджу остальных. – бадьоро промовив сержант.

Солдат гмикнув, і сержант пішов у іншу сторону. Коли він зник за поворотом, солдат що був при кулеметі спитав:

- Цікаво, цікаво. Ніколи не бачив щоб сержанти цигарками ділилися. А ти з ним що, давні знайомі? Та ще й з ним весь час на ти. Субординацію порушуєш. З іншими сержантами у тебе такого не буває.

- А тобі то яка справа? Він і з тобою цигаркою поділився ось і мовчи. Цього достатньо. Ти дивись уперед. До наступної зміни ще двадцять хвилин.

Кулеметник зневажливо пирснув. Він продовжував патрулювати пейзаж зором аж допоки він тихо пробурчав, дивлячись на трупи та оплавлену техніку.

- Тільки б до них не попасти.

- Ти про що? – спитав солдат

- Та... таке. Нічого. Думки в голос.

Солдат глянув на пейзаж знову. Скільки долей тут було зруйновано? Величне видовище, так? Але уже звичне. Він докурив цигарку, наслинив її та обережно поклав у кишеню шинелі, щоб можна було її докурити потім.