Вигнанець. Історія перша. Відьма.

Розділ 2. Ностальгія.

Устим почувався стомленим. Перебування в замках накладало на нього печаль туги. Вже немолодий, але не старий, з легкою сивиною в бороді та волоссі зв'язаним в хвіст. Тілом він нагадував молодого юнака в розквіті сил, але самих сил в нього багато не було. Його бліде лице не мало показувати цього, але сум так і пробивався через маску спокою. Він сидів за пишним столом в замку місцевого пана Марека. Замок був похмурий, темний, просмалений чадом смолоскипів, та стражданнями. Історія була кривава. В темному, пустому тронному залі були лише вони. Слуга з'являвся, наче виринав з тіні та лише підливав вино.
Вони згадували. Частіше все ж Марек, старий п'ятдесятирічний чоловік з сивими вусами та лисиною серед волосся, що спадало до плечей. Марек складав враження бувалого вояки та жорстокої людини. Враження доповнювалось криками з підвалу, де, за словами володаря замку, була катувальна. Розбійникам краще не потрапляти в лапи до Марека…
- То ви вважаєте, що ми не єдині розумні істоти? — спитав він будучи на підпитку.
- Думаю ні — Устим ввічливо схилив голову — Чотириста років тому з-за туману, що оточує наші землі прибули кораблі. Стомлені, голодні люди, котрі заблудились в безкрайньому морі. Вони й пристали до землі, котру ми тепер називаємо материк.
- І гірський народ?
- Ні, горці були тут раніше. Можливо вони прибули в епоху кам'яного віку, судячи з того, як вони живуть. Вони багато могли б розповісти, але дикунами рухає лише жага вбивств. Первісні інстинкти...
- Тобто виходить ми вибили їх з степів Гетьманщини, бо дістались сюди пізніше.
- Саме так — підтвердив Устим — багато чого ми привезли з собою з старого світу. Мушкети, кулі, гармати. Назви міст, мову, письменність, віру в Бога. Ми називаємо дітей, як наші предки. Дикуни цього не мають і по сей день. Проте ми не набагато розвинулись за чотириста років. Нажаль люди на кораблях були в кращому випадку воїнами, вчені з ними не пливли. На краще, чи в гірший бік, ми відмовились від розвитку знань землі, з якої ми сюди прибули. Не виключено, що цивілізація, котру полишили наші предки, набагато випередила нас в плані розвитку.
- Цікаво — Марек покрутив пальцями вуса.
- Еге ж — але ця земля виявилась просто скарбом. Чиста, плодюча, з рослинами та тваринами, що не було там, звідки ми дістались. Монах Мефодій, та його наступники записували все, що відбувалось. Нам пощастило, що горці не знали, як скористатись ресурсами, що віками були в них під ногами.
- Що ж за туманами? Вам: волхвам, чарівникам, мольфарам, чи ще комусь з вашої братії,  ніколи не було цікаво?
- Ті, кому цікаво, вже десь на дні океану. З часом туман став ядовитим, тож пройти крізь нього мені навіть не уявляється. Та й, може, змісту немає. Недарма ж туман став ядовитим.
- Звучить так, ніби наш світ в пастці — Марек облизав губи.
Чим сильніше в підвалі верещав полонений, тим ширше розтягувалась усмішка на панському лиці. Устима від цього пересмикнуло. Садистів він не любив.
- Швидше в безпеці. Хтозна, кого знов принесе з-за туманів. Чи не будимо ми для новоприбулих такими ж дикунами, як і горці для нас.
- Пам'ятаю часи — Марек — коли ми давили горців в чистому полі. На кожного з нас припадало десять їх. Жарко тоді було, хоч лило як з відра. Ми бились день і ніч, втратили багато людей, але вибили їх з Гетьманщини. Тіла ми спалили, а голови насадили на списи.
Устим промовчав. Тодішній гетьман не давав такого наказу, але шляхта, багаті нащадки з королівською кров’ю та родоводами, слідувала своїм правилам. Добре, що гетьманами чи в козацьку старшину їх не обирають. Козаки не любили шляхтичів, але допомогою тих не гидували. Бійня була дійсно кривава. Зате понад двадцять років горці не пхали носа з-за червоних гір. Лише невеликі загони порівняно з колишньою армією.
- Восени підемо на Султанат — мрійливо затягнув Марек — розіб'ємо бусурманів і розбагатіємо. Давно я не забирав їх наложниць.
- Я чув, вони набирають армію яничар — Устим не ліз в політику, але чутки літали всюди.
- Сила яничар занадто перебільшена — Марек махнув рукою — воїни вони хороші, в хороших кольчугах. Лиць їх не видно, а ростуть вони лише для битви. Та з характерником не справиться жоден. Таких хлопців мало, та це й неважливо. Сам бачив, що їх не бере звичайна зброя. Що їм яничари?
- Вони і правда можуть перетворюватись на тварин?
- Хіба керувати ними. Птахами наприклад. А ви не можете?
Устим заперечно похитав головою. Він звісно вважав себе сильним чарівником, але нічого особливого не вмів. За алхімічним столом, маючи необхідні інгредієнти — так, тут він майстер. Але сили природи... Та й ніхто не міг. Хіба маленькі зелені створіння, залишки яких знайшли, остаточно вибивши горців з степів. Але до того горці стерли розумну расу, а може, і не одну, з лиця землі. Збереженням історії ті не цікавились.
- З вашого дозволу — Устим піднявся — мені потрібно вирушати. Дякую за свитки з вашої бібліотеки. Вони безумовно стануть в нагоді.
- Та нема за що. Ви головне виженіть ту тварюку з моїх володінь. а то, поки ми сиділи тут, вона знову ошивалась навколо села.
Устим прихопив свитки, вклонився і прожогом кинувся геть. Він боявся пропустити найцікавіше.