moon dust

- we are completely different now.

Просто сталось так, що людна, яку я зовсім не знала,
стала необхідна мені, як повітря.

  * * *

Раніше я ніколи його не помічала у нашій школі.

Я проходила повз нього, не звертаючи жодної уваги. І, звичайно, все це було до якогось моменту.
Він перевернув мій світ, в якомусь сенсі. Це було навіть смішно. Спочатку. 

Ледь не щогодини ми спілкувалися в соціальних мережах. Іноді й поза нею, але це було доволі рідко. Розмови у реальності обмежувалися лише коротким "привіт". На жаль, все спілкування залежало від того чи напишу я перша. Вічно здавалося, що нав'язуюсь, але змінити це було складно.

Мене наче тягло до нього все сильніше.

На літніх канікулах я поїхала до сестри в іншу країну, а Еш залишився вдома. Ми переписувалися в інстаграмі та телеграмі. У нас було багато спільного: музика, хобі, погляди на світ, але бачення щодо деяких ситуацій кардинально відрізнялися. Це додавало чогось нового і цікавого у наше спілкування.

Та ось якось поступово переписки зникали. Спочатку ми не говорили день, потім два, три.. Все рідше перекидалися декількома словами в мережі.

Наступного навчального року його вже не було у школі. Він знаходився в іншому місті, далеко звідси, бо вже навчався в інституті. Ештон поступив саме в те місце, про яке мріяв давно.

"Про це я дізналася не від нього і якось зовсім випадково."

Цим все і закінчилося, бо наше спілкування припинилося ще під кінець літа. Сама писати боялася. Страх того, що набридла йому переміг над цікавістю.

І я постаралася забути його. Забути все, що нас пов'язувало.

Це чомусь було боляче - відпустити людину, яка стала дорогою за такий короткий час.

І ось настав момент мого прощання зі школою. Одинадцятий клас промайнув так швидко, що ледь відчувся цей стрибок часу.
Гарна сукня, зачіска, легким макіяж - я стояла перед дзеркалом у весь зріст і вдивлялася в себе довгий час. Очі вже не мерехкотіли бажанням знайти своє місце у житті, як це було до цього.
Я змінилася емоційно і духовно. Тому й картала себе за це.

"Так дивно.."

Він приїхав у наше містечко та відвідав цьогорічний випускний. Я ледве помітила його постать в залі, коли отримувала свій довгоочікуваний диплом.
Як і очікувалось, він не подивився на мене. Або ж я лише не помітила цього.

В той вечір ми ні разу не заговорили один з одним.

Час проходив, а осінь замінила літо. Тепер і я навчаюся в університеті. Перший день навчання і вже море нових друзів та знайомств, але Його пам'ятаю досі, хоч і смутно. Ця посмішка, очі і серйозний голос. 

Пам'ятаю, що йшла тоді коридором з новим другом і слухала його розповідь. Але, подивившись поперед себе, різко зупинилась. Ештон впевнено(власне, так було навіть у школі) оглядав приміщення: напевно, когось шукав або й чекав. Поглядом зустрівся зі мною і затримався трохи довше, ніж на інших. Я бачила, як він в якомусь пориві встав з підвіконника, беручи рюкзак, і попрямував у мій бік. Та не встиг ступити й крок. Дівчина, що була поряд з ним, взяла його за руку, щось заптала. На його обличчі було вагання. Однак через мить він знову сів на підвіконня, дивлячись на ту ж дівчину
У той момент я відчула ниючу біль у сонячному сплетінні - прямо між грудьми, куди невільно поклала свою руку.

Весь час говорила собі: "Забудь ти його. Ештон не вартий того..", але це ніскілечки не допомагало.
Та з часом байдужість зростала. І мені остаточно стало все одно.

Відтоді щодня бачила його в університеті. Як виявилося пізніше, тоді в коридорі Ештона зупинила його дівчина. І я справді раділа за них.
Однак тепер він, дивлячись на мене, відводить погляд, як і від всіх інших.
Наче ми незнайомі. Наче ми й були незнайомими все життя.

Він забув мене. А я починаю забувати його.