Дорога довжиною з життя

Дорога

Осінній ранок. Автобус мчить дорогою до Києва. Вона вдивляється в даль, намагається знайти кінець горизонту. І так тихо... Її це дивує. Невже світ завмер?! Не шурхотять дерева. Не їздять машини. Чути лише шум коліс. Вона примружилася від задоволення. Ще трохи, й вони з мамою гулятимуть Києвом. Це її перша поїздка до столиці. В голові пронеслося:'' Це буде незабутньо. Яка я щаслива..."

***

В іншому кінці автобуса сидить Христя. Дивиться кудись на край світу, де сходить сонце. Їй подобається. Крони дерев нахилились низько над землею. Сонце своїм промінням помалу окутувало землю. Все ніби прокидалося від довгого сну, але вона наче засинала. Було тихо, спокійно, їй здалося, що аж надто спокійно. В голові роїлося багато думок, але вони не заважали цій тиші, а наче трішки вселяли дискомфорт. Христя згадала маму, тата і всіх своїх рідних. Для чого вона це робила, й сама не знала. Щось ніби підказало їй в голові: '' Ти більше ніколи їх не побачиш..."

***

Недалеко від Христі сидить Миколка. Йому сумно. Мама так і не з'явилася .

Автобус зупинився і його мама швиденько вибігла на вулицю. Навіть не сказавши, навіщо. Він злякався, але потім заспокоївся, бо знав, що мама його не покине. Але вона так і не прийшла. А вони їдуть вже більше години. Як Миколка не плакав, не вмовляв водія повернутися і забрати його маму, вони так цього і не зробили. Ніхто не знає покинула вона тоді свого сина чи просто банально не встигла зайти.

Його забавляє лише яскраво-червона машинка, яка їздить туди-сюди... Туди-сюди...

***

А ось і бабуся Катря. Вона їде до своєї дочки. Дуже скучила. Не бачила вона свою Настусю 2 місяці. А там і Богданко-внук Катрі.

Бабця всю дорогу посміхається. Хоча її посмішка згасла після випадку з Миколкою. Шкода їй хлопчика. Вона першою підійшла і лагідно витерла хустинкою його сльозу. Потім довго сиділа з ним і говорила, що мама просто пересіла в інший автобус і скоро повернеться, але сама бабця в це не вірила. Тому вже сиділа і гадала куди діти хлопця. Довго розпитувала чи не знає хтось людей, які могли б йому допомогти, але всі лише зітхали. Потім вона твердо вирішила, що хлопця забере з собою до Настусі. Дочка в неї добра — не відмовить. Та й Богданчику буде з ким бавитися...

***

Андрій дивиться у вікно, так весело і нудно йому ніколи раніше не було. Ася дрімає поряд, поклавши голову на його плече.

Вони втекли від батьків. Разом. Це буде прекрасно. Вони вдвох і молодий Київ в розквіті сил. Вони вже знайшли кімнату й у кожного було чим зайнятися. Ася йде вчителювати, а він барменом в один з міських клубів. А зараз Андрій думає про їхнє спільне майбутнє. Про дітей...внуків...

***

Соня нічого не розуміла. Вона сиділа вдома, слухала улюблену музику і раптом в її кімнату вскочила мама зі сльозами на очах і наказала швидко збирати речі. Соня здивувалася. Такою маму вона ще не бачила. Зла, розтріпана, готова вбити кожного, хто стане на її шляху. Але Соня відігнала думки, які так і лізли в голову, затуманюючи розум. Якщо мама так сказала, отже так треба. Швидко зібравши речі, вона вибігла в коридор і запитала про батька. Мама закричала і ясно дала зрозуміти, щоб дівчина поспішала. Вони забігли до найближчого вокзалу і купили квиток в один кінець. І ось Соня тут. Мчить автобус, а мама і не здогадується як Соня за нею сумує... Вона їх кинула. Поїхала до іншого. А батько Соню забрав до себе. Але вона впевнена, що у неї все буде добре...

***

А в самому кінці автобуса сидить вона. Кам'яне обличчя. Вона ненавидить весь світ. Не хоче жити. Хоч зараз вона має радіти, адже втекла з дитячого будинку, де провела все своє дитинство.

Сонце, яке тільки вилазило з-під хмар, для всіх було ніби вдихом свіжого повітря. Але Мері вже його ненавиділа. Хотіла, щоб воно вже зайшло і не мозолило їй очі.

Всі в цьому автобусі ніби їхали на якесь свято. Сміялися, раділи життю, але Мері знала, що вона не хоче жити, немає сенсу. Сьогоднішній день, як незастигле желе, перетече в наступний, але для неї нічого не зміниться. Мері вдихнула морозне повітря і задумалася. Вона твердо вирішила померти...

***

Він обома руками вхопився за кермо. Спереду, куди тільки досягало його око, була дорога, а обабіч неї — степ. Безкрайній та золотистий, як свіжовипечений хліб. Він ледь-ледь колихався від подиху вранішнього вітру.

Зеленоокі дерева привітно махали своїми листочками.

Водій ще міцніше стис кермо, аби не заснути. Він подивився на фотокартку, приклеєну маленьким шматочком скотчу до пластикової основи автобусу. З неї на нього дивилися два усміхнені обличчя: син та дружина. Він мимоволі посміхнувся. Потім глянув на дорогу та повернув у свій останній поворот...

***

Аварія... Страшна аварія... Не вижив ніхто... Ні усміхнена Христя, ні закохані Ася та Андрій. Усі вони любили життя, усі хотіли жити. Але не змогли...

Лише Мері вдалося вхопитися своїми маленькими пальцями за тоненьку ниточку життя. Вона вхопилася за неї і більше не хотіла відпускати. Та сама дівчина, яка так сильно хотіла померти. Але тепер вона знає, що хоче жити. Понад усе...

*Живи поки можеш*