Забуті історії країни Сорбело

Спогад

«Час починається тут. Тут. У цьому місці. »

Здається, немов це писав божевільний, але ні. Я переглядав записку знову і знову. Мій дідусь, спогади про якого губилися у клаптиках диму з його люльки, був найбільшим скептиком з усіх кого я знав. Такі як він сумніваються навіть в існуванні неба над головою, не те що...

Важко уявити, що змусило його написати ці рядки...

Я виглянув з вікна. Сутінки згущувалися, подібно до свіжих вершків, набираючи усе темніших і темніших барв... Сонце, розчавлене цим м'яким пресом, променіло останнім спогадом про себе на сьогодні. На вулиці ліхтарники поволі ковзали бруківкою, світлячками переносячи вогонь з одного скляного помешкання в інше. Мовчазні, подекуди вже освітлені кам'яні будівлі займали увесь простір аж до лісу, що взяв у облогу місто. Серед лісу ж випинався, немов хребець чудернацької рибини (мушу сказати, саме у таке походження свого острову вірили сорбельці), невеликий пагорб.

На пагорбі височів замок, усівшись прямо, як лицар, котрому численні хитромудрі обладунки не дають і повернутися без ризику вивернути суглоб. Тритоном впившись у землю, він, здавалося, проріс у ній і пустив коріння. Тіло ж його, оповите лусочками камінців, розгалужувалося на щупальця-башточки, увічнені класичними дашками. Щось було у замку таке, що навіть погляду з далечини вистачало, щоб викликати незрозуміле тремтіння.

Все що я знав про нього не заповнило б і сторінки. Він існував. Існував стільки, що навіть найстаріші мешканці не могли про нього сказати нічого точно. Чи не хотіли... Та все ж «відлік часу» дійсно можна було б починати з тієї дивовижної споруди. Чи бував там хтось? Важко сказати. Різні люди у різний час пробували туди потрапити, але якщо й поверталися звідти, то вже нічого не пам'ятали.

Мій дідусь теж там був, у юнацтві.

Наступного дня його, непритомного, знайшли на дорозі на околиці міста і коли він прийшов до тями, зміг нашкрябати лише кілька слів. Потім знову впав у довге безпам'ятство. Цю записку я й вивчав останні кілька днів, з того часу як натрапив на неї, шукаючи цибулю на горищі за маминим проханням.

Хотілося, надзвичайно хотілося спробувати щастя. Та це лише пусті мрії...

А мріяти теж хотілося, бо це єдине, що у мене було.

Мрії про те, як я збудую корабель, достатньо міцний, щоб витримати подоріж до материка. Нікому і ніколи раніше цього не вдавалося: всі хто пробував ніколи не поверталися. Але хіба не нудно постійно тут стовбичити?