Монолог [Повернення]

Chapter 3

Приглушений звук, що донісся з сусідньої кімнати, заставляє вслухатись у тишу навіть через шалений збій у пульсі і диханні. Способів повернутись справді було більше. Але щоночі мене переслідує страх. Та не страх мене лякає –тиша. Ця невідомість, що ховається за нею. Як пахне спокій? Ще кілька років тому я б відповіла, що він пахне літніми, теплими ночами. Душа моя, тоді свобідна, осяяна нічними ліхтарями, розуміє, що завтра нікуди не потрібно йти. Моє серце вільне від усіх переживань, бажає бродити спустошеними вулицями під звуки нічних фабрик. Або запах післяобіднього моря... Щоки тоді пригорнуті ніжним сонцем, рум'яніють від дотиків і слів. Морські хвилі пахнуть сіллю і свободою, що завжди так цінуються, а ти можеш просто стояти та вдихати ці пахощі... Зараз спокій прогнив тишею в моєму розумі. Я боялась не подорослішати, а тепер можу втратити людяність внутрішньої дитини. Думала, що моя совість щезла, а вона прокинулась і нагадує про моє жалюгідне існування щоночі. Знівечена цими думками. На що я здатна? Чи існує межа, перед якою я спинюсь? Я була створена для місії, але не була знищена після її виконання. Для чого я залишилась?

Думаю, можна вважати досягненням те, що я інколи виходжу на прогулянку. Хоч все ще розраховую на протекторат червоної нитки, яку варто було б зняти і спалити давним-давно. Так, я уникаю людних і шумних місць, але свіже повітря додає сил. Старалась похоронити в собі ці спогади. Так, я втрачу досвід, але так можна уникнути негативного впливу на підсвідомість. Стараюсь не відчувати нічого. Почуття роблять неймовірно вразливими і затуманюють розум. Мені ж потрібно тверезо мислити, швидко приймати рішення і реагувати. Це уміння, не характерне для більшості, робить таких, як я особливими, а наше покликання мусить бути виконаним. Виникає надто багато непорозумінь з людьми, чиє призначення - виховати дітей, побудувати кар’єру, але згодом вони покладуть квіти на наші могили, згадуючи двічі на рік. І цього достатньо. Наш дух має бути вільним! Ми вільні народились, свобідні і помремо! Місто вкутав темний туман. Туман! Його не приховаєш: як правда, що зависла, як біль, за який платиш. Тиша - стомлений біль спокою. Мені він остогид. Дим, він змішався з правдою, і тепер не зрозуміти, де туман. Сонце ясне, ти зійди! Ти не вкутаєш теплом поля – їх засоромила пустота. Думка… Вона кудись пішла. Я бачу, що вона розчинилась у розсіяному світлі ліхтарів. Тепло, я кожною клітиною відчуваю, що воно прийшло. Палає.. Це не зупинити. За правду я готова була померти, правда і за мною прийшла.

Дивлюсь на картину свого життя: можу роздивлятись фрагменти, дрібні деталі, аналізувати минуле, керувати спогадами, та ніяк не можу споглядати цілого пейзажу. Не існує для мене майбутнього! Мене не існує! Я привид вашої хворої підсвідомості! У мене атрофоване відчуття надії. Це пасивна мотивація, що тікає з першої ж нагоди. Доживаєш на думці, що на Різдво приїдеш додому, але це ж брехня, лайно, що подають для слабких. Не існує незламних – тебе зломлять очікуваннями, а потім відпустять, щоб зжерла нудьга і ломка від нестачі адреналіну. Цікаво, що це за самотня західна зоря так дивно миготить до мене, ніби хоче про щось попередити, а я надто олюдяніла, щоб її зрозуміти...