Глава 4 #ЛяльковіБудиночки
Я відкрив очі, глянувши в стелю. На вулиці стояли освітлювані декількома ліхтарями сутінки.
Там, у затишних дерев'яних стільчиків і невеликого пахнучого гаром мангала співав з десяток невгамовних цвіркунів. Може бути саме вони мене розбудили?
- Влад? - з надією кинула мама, обхопивши ніжною долонею мою руку. Весь цей час, що я лежав у відключці вона була поруч. Вона завжди була поруч.
Я подивився на неї. Добре, миле обличчя, щирі очі, на яких бачаться мокрі краплі, дивляться прямо на мене. Навіть в темряві, над нею ніби загорівся яскравий світлий німб. Мій ангел охоронець. Зараз вона здавалася мені кращою людиною в світі. Хоча, цю пропозицію краще писати без «здавалося».
Вона продовжувала стискати мою руку, але болем це почуття назвати не можна було. Я відчував тепло людини, яка любить мене всім серцем. Її серцебиття, проносячеся по венах.
Я піднявся, сівши на край ліжка поруч з мамою.
- Що трапилося? - протерши очі запитав я.
- Ти не приходив з магазину майже сорок хвилин, не відповідав на телефонні дзвінки, я відправила батька пройтися подивитися де ти. Він знайшов тебе лежачого у покинутої будівлі. Ти не хочеш розповісти що сталося?
- Я просто побився з гопніками, мам.
- Побився? - недовірливим тоном перепитала вона, послабивши хватку і розпустивши кулак.
- Ну ладно, мене побили.
- Надін мені розповідала, що тут таких хитких ледачих недогризків навалом. Вона говорила тебе попередити. Я пів години слухала розповідь про те, які небезпечні хлопці в «адідасах».
- Я взагалі, кинувся дитину защіщать- похвалився я, згадавши свій героїчний подвиг. Піднявши підборіддя я зухвало кинув: «Ей, рудий!», І взагалі все йшло як по маслу, якби ... Якби він не перемістився за секунду вийшовши переді мною.
- Брешеш - посміхнувшись кинула мама.
- Ні, ці козли згодовували йому величезних мурах
- Мурахи не можуть бути огромнимі - захихотіла вона -На те вони і мурахи.
Я встав з місця, схопившись за живіт. Здавалося, ніби в нього засунули важкий камінь, що змушує мене зігнутися і схопиться за прес, на якому виднівся червоний слід від кулака рудого «Адідаса». Хотілося вирвати.
- Подивися на себе в дзеркало.
Підійшовши до дверей і звернувши увагу на своє жалюгідне віддзеркалення, я відразу ж звернув увагу на лоб. На ньому чорним маркером великими друкованими літерами було виведено «ХЕРой дня». Саме через «Х».
- І чому ж ти це не витерла? - розсміявшись запитав я.
- Я намагалася, але не вийшло, спробуй змити напис у ванній з милом і вазеліном.
