Коли каміння заговорить

Глава 1

Леді Сапфо Алейне Дюбуа

Дощ.Таке коротке слово, а скільки всього можна в нього вкласти. Скількома якостями наділити, не жаліючи слів та епітетів. Так я і робила. До величезного свого сорому повинна визнати – пристойного там було мало. Гаразд, зовсімне було. Але півгодини під цим осоружним, мрячним, холодним щось, в абсолютно незнайомому місці, не зробили мене добрішою.

Я у котрий раз огляділася. Затягнуте сірими хмарами небо надавало околицям порту, і так не шикарного містечка похмурий, негостинний вигляд. Вітер із заздрісною завзятістю атакував мою спину, граючи в "заморозь-хребет-леді", окрім крапель дощу кидаючи іноді і бризки з моря. Я хоч і відійшла чим далі від пірсу, відразу після висадки із корабля, користі було від цього мало. Просто на питання: "Чи далеко піде тендітна дівчина з п'ятьма безцінними валізами?" Моя відповідь: "Та якось не дуже". Особливо якщо дівчина злегка скупувата, а в глибини п'яти шкіряних монстрів упаковано усе її колишнє життя. Безглуздо, сумно, але факт. Принаймні, в моєму випадку…

А як прекрасно все починалося ще кілька днів тому! Прокинулася я якщо не щасливою, то дуже задоволеною життям дівчиною, улюбленою дочкою, внучкою і сестрою, леді з пристойної сім'ї (тобто з пристойним посагом) і зі своєю Великою Мрією. І не про юнака лагідного, з поглядом палаючим, мова. Хоча і від нього не відмовилася б, але Він був, десь на далекому місці. Все просто. Мій прадід був кращим в князівстві ювеліром. Мій дід був таким же. Мій батько став не гіршим від обох. Мріяла і я.

Довгі роки мріяла, опираючись усім аргументам здорового глузду. Не мого, матері та іншої рідні, що не жіноча це турбота і робота, серйозно присвячувати себе чомусь окрім чоловіка і сім'ї. На щастя, оскільки я розпочала домагатися бажаного років так з десяти, вічно крутивсь під ногами в майстерні, дід з батьком плюнули на все і взялись мене навчати хоч чомусь, окрім підгледеного та підслуханого, коли мені стукнуло вже п'ятнадцять. Так що я умію бути досить наполегливою. Маму ж утішили тим, що награюся та кину. В що вона, з огляду на останні роки, не дуже вірила.

І дійсно, мені вже дев'ятнадцять з доброю половиною і до цієї розради додалася мода на хобі, серед нудьгуючих благородних дівиць й дружин. Мама більш-менш спокійна, але не забуває натякати що вишивання, музика та малювання, зайняття більш відповідні для юної дівчини. З малюванням я цілком погодилась, треба ж уміти робити ескізи? Дід же з батьком плювалися з кожним роком усе менше, чесали бороди і думали, що робити зі мною далі, визнавши в мені сімейний Дар. Спадкоємець, мій старший брат, у них вже був, встиг одружитися і успішно заводив дітей і постійних клієнтів. А що ж зі мною?