В обіймах демона

У автівці

Автівка з потворним хлопцем за кермом нарешті, у череді інших, виповзла з моста. Водій не поїхав ані проспектом, ані по набережній, він добре знав місто, тож міг пересуватися провулками та дворами, а більш-менш великі вулиці лише перетинав. Вікна тонованими не були, отже, будь-хто міг побачити його непритомну пасажирку, що сиділа пристебнута ременем безпеки поряд з ним та теліпалася на кожній ямі, яку він не спромігся об'їхати. Якщо хтось скаже, що у Запоріжжі на міських шляхах мало ям, то цей хтось або великий бовдур, або не менш великий брехун. Їхав він вкрай обережно, бо побоювався вбити машину на таких шляхах, але ось його погляд відірвався від дороги, затримавшись на глибокому вирізі досить вільної кофтинки дівчини, й колесо раптом опинилося у великій ямі.

Автівку неабияк струсонуло, водій клацнув зубами та вигукнув коротку російську лайку, яка дослівно перекладається як "шльондра" або "повія", але здебільшого просто символізує розпач чи невдоволення. На Ольгу же цей струс вплинув позитивно – вона трохи отямилася, хоч очей поки що не відкривала.

- Тепер вже, нарешті, Пекло? – знов спитала вона. – Ти тут, бо за життя матюкався при жінках?

- Ні, мала, це досі Запоріжжя, воно так просто не відпускає, - відповів водій. – А що до матюків, мені у твоїй присутності їх вживати можна, бо ти сама мені показувала символ прутня, а це теж матюк.

Без особливого бажання Ольга повільно розплющила очі. Вона побачила потворну мармизу хлопця, і її мало не знудило від цього видовища. До того ж він потворний не лише зовні. Всередині, душою, він теж поганий. Вона намагалась поринути у рятівну безодню, а натомість... Хто його просив ламати чужі наміри? Вона спробувала розповісти все це йому, але він не слухав.

- Отямилась? Добре. Тоді можно їхати нормально, - він добавив швидкості та віїхав на проспект.

Голос у нього був значно кращий за відразливу пику, але розмовляти з ним Ольга все одно не хотіла. Заплющила очі, відвернулася. Навіщо він це зробив? Навіщо витягнув її? А тягнув незваний рятівник, повертаючи її на міст, за волосся, не інакше, тому й було так боляче.

- Як почуваєшся? – не вгамовувався чоловік.

- Тобі яке діло? – відповіла Ольга, не бажаючи дивитися на нього ще раз. – Куди ти мене везеш?

- Додому.

- Мені не можна додому! – злякалася вона, розплющивши з переляку очі, хоча звичайно з переляку їх, навпаки, заплющують.