техьон здавався близьким. таким близьким, яким юнґі ніколи не був сам для себе, — і це лякало. він завжди вірив, що відкритість є шляхом до вразливості, яка веде до краху (а він дійсно хотів бути сильним); він ніколи не уникав скритності й приховування таємниць чи шрамів, яких таки було вдосталь.. і тепер від усвідомлення того, що людина півночі змогла почати відкривати себе для променів південного сонця, змогла впустити в своє холодне осіннє серце тепло літніх почуттів, просто хотілося тікати. бігти й не озиратися, поки не будеш там, де тебе ніхто, жодна людська душа, не знає..
так було лише до моменту, коли юнґі помітив далекі самотні зорі, що примарно губилися за срібним сяйвом ближчих, яскравіших галактик в очах цього хлопчика. він не побачив їх одразу, хоча розумів, що завжди ловив відчуття. від тих поодиноких гігантів віяло холодом мертвих прірв і тугою залишених позаду невинних душ, які досі луною кликали до себе. бачачи їхні (зірок) стомлені відблиски жалю, юнґі знав, що й далеко в закутках техьонової душі було щось, вкрите тепер кригою давніх сліз, до болю безутішне та в'язке; і щоб сховати його, потрібно було пролетіти десятки чи й сотні мільйонів світлових років крізь темряву та смертельний холод, може, абсолютно не очікуючи знайти світло теплого сонця тут, на землі.
юнґі називав його "хлопчиком з далеких зір", "самоствореним теплом", що змогло торкнутися його власного, насправді зовсім не знімілого, але глибоко зраненого, а від того ще глибше схованого, серця.
він не хотів би, щоб той губив це тепло тепер, і не хотів би губити техьона сам, на користь крижаним гігантам. юнґі пригадував кожен раз, коли здавалося, що сонячний хлопчик от-от загубиться, ще трохи — й не повернеться теплим поглядом до осінньої людини. хотілося тримати його за руку й обіймати, коли ставало холодніше. дивно, що знадобилося стільки часу, аби зізнатися в цьому собі.
він все ж не готовий був зізнатися в цьому техьонові.
' ' '
— знаєш, а в мене була колись подруга, схожа на тебе, — одного пізнього прохолодного вечора вони сиділи на мості, звісивши ноги над неглибокою рікою. за їхніми спинами грали вогні міста й, здавалося, моментами можна було відчути, як воно (місто) танцює в такт із тим миготінням.
— справді?.. чим? — запитав юнґі, повільно закидаючи голову, щоб краще бачити небо, і готуючись слухати радше кумедну історію.
— дивилася на мене так само, як і ти.. до того, як дізналася, ну.. що моє минуле оповите пеленою бруду й темряви, — техьон відвів очі від обличчя юнґі в момент, коли той саме здивовано глянув на хлопця, і якось сумно посміхнувся до себе.
поки юнґі бігав очима по обличчі техьона, намагаючись здогадатися, про що той думає, він сам стенув плечима й вів далі:
— "сонячні промені ніколи не зігріють тих, хто ховає свої душі в темряві недомовок" — це останнє, що я почув від неї, — техьон замовк на мить.
юнґі здалося, що він відчув, як стиснулося його серце, коли на видиху мало не тремтячим голосом хлопчик заговорив знову:
— хьоне, я не розповідав про це нікому, крім неї тоді, та я пам'ятаю, як змінився цей погляд, ніби зараз.. я розумію, вона.. мабуть, вона злякалася: ми були друзями вже досить довгий час; дізнатися, що людина, яку ти вважала близькою, ховає в шафі скелети, про які ти й на секунду не здогадувалася.. мабуть, це було важко. особливо в період, коли й твоє власне життя не складається так, як завжди хотілося. я.. вибрав найгірший момент, про що шкодував щомиті після.. і.. — техьонові забракувало повітря. коли він шумно видихнув, почув звернене до нього ж:
— те', я захоплююся тобою, гаразд? — юнґі досі пильно дивився на хлопця. техьон трохи зніяковіло, але з певним трепетом у грудях повернувся до людини, що сиділа поруч. на досить коротку, але дуже важливу мить вони зустрілися поглядами, а тоді юнґі заплющив очі й промовив:
— послухай.. не говорімо зараз про ту людину: у цьому навряд чи є чиясь вина, і шкодувати — хотіти й намагатися стерти шматок її чи себе. це неможливо й не зовсім справедливо, ти розумієш. ми часто помиляємося, але ще частіше ці помилки збігаються з помилками інших людей, які нас оточують. намагатися поглинути всі жалі собою означає прагнути загарбати важливу частину спільної історії, цінний досвід, лише собі, не даючи шансу іншим також зробити висновки й навчитися.. — він глянув на техьона, що, вочевидь, вирішив слідувати його прикладу й також заплющив очі, та мимоволі ледь помітно посміхнувся. вів далі: — я не знаю, через що ти пройшов, і поки ти не вирішиш, що хочеш незмушено це відкрити, я не збираюся тиснути, — хлопчик злегка, видно, несвідомо, нахмурився, і юнґі от просто зараз захотілося його обійняти, — та я тут, поруч, коли треба. чуєш..? — брови техьона насупилися ще дужче, здавалося, тепер із рисами болю; ставало важче дивитися й хотілося розділити з ним усі неприємні спогади та асоціації, аби тільки той не винив себе й не шкодував про власне минуле, яке привело його сюди (юнґі, здається, й сам готовий був забути найгіркіші жалі, якщо це означало прийняття шляху, що запровадив його до цього ж хлопчика), — ти не мусиш бути світлим до кісток, до найглибших думок, щоб бути чудовим і гідним місця під сонцем.
юнґі хотів перевірити, чи все гаразд; знову зловити погляд хлопця (зловити його самого, якщо треба); та той, схоже, досі був заглиблений у роздуми над почутим, тож осінній людині залишалося тільки проводити поглядом води, що протікали під мостом, далі за течією. десь там ця спокійна й тиха (може, іноді трохи весела) річка впадала в значно більшу й стрімкішу, повну нових небезпек і холодніших глибин, а далі..
— бути чесним, — сказав юнґі, — я б злякався, якби все було так: розбиватися вперше надто боляче, а життя періодами перестає бути поблажливим.. але, те', знаєш, те, що в тобі є.. — він відчув, як техьон підняв погляд і тепер говорив упевненіше, бо знав, що той почує, — я не бачу там темряви чи бруду. тільки те, наскільки ти сильний, щоб подолати шлях до світла й тепла; наскільки ти неймовірний, щоб стати тим, хто торкає власним теплом інших (зокрема таких, як я). техьоне, важливо те, де ти зараз.
ти заслужив найкраще місце під сонцем.
' ' '
"я хочу ділити тепло, яке ти добровільно й так щедро досі дарував мені, якого я повний по вінця, на двох, щоразу коли тобі бракуватиме сонця. можливо, твої думки й далі блукатимуть між холодних просторів, та мої завжди будуть поряд, щоб ти міг ухопитися".
