він називав його хлопчиком-мистецтвом.
блукаючи (не)скінченними рядами дивних музеїв, задушливих маленьких крамниць, пробираючись крізь натовпи людей /і не людей/, що вважали за свій обов’язок хоч раз у житті побувати на півдні.
спершу він називав його просто хлопчиком. так, як називав усіх тих, хто, на його думку, /поки що/ не був у змозі змінити хід своєї історії. називав його хлопчиком, відзначаючи простоту та невимушеність, із якою той звертався до осінніх людей з півночі.
він став називати його мистецтвом, коли усвідомив: хлопчик не такий, як ті, хто крізь пелену напускного розуміння дивиться на зразки шедеврального живопису та абсолютно спокійно /рідше — із невдало прихованим нетерпінням/ проходить далі.
хлопчик-мистецтво вдивлявся у дрібні деталі і бачив цілі картини.
хлопчик-мистецтво дивився крізь старі полотна і бачив дивні історії та світи.
хлопчик-мистецтво довго дивився і хлопчик-мистецтво насправді бачив.
він зупиняв час (у собі та) навколо себе і дивився, дивився, дивився доти, доки не помічав чогось нового, не відкривав таємного — часом химерного, а часом ясного та свіжого, наче морський бриз. у момент просвітлення його очі широко розплющувалися та сяяли отим дитячим здивуванням і захопленням, а на вії опадав зоряний пил й, здавалося, плутався у них. тоді хлопчик-мистецтво тихо видихав, струшуючи пил з вій та примружуючи очі, посміхався легко кутиками вуст на якусь мить і натовпом плив відкривати нові світи.
☆ ☆ ☆
він називав його хлопчиком-мистецтвом.
залишаючи позашляховик на узбіччі, заглиблюючись у золоті соняшникові поля, що часто траплялися на півдні.
називав хлопчиком, коли той — щиро. — посміхався тим люстрам сонця і легко брав осінню людину за руку, поринаючи далі в океан жовтого тепла.
називав хлопчиком, коли той відпускав руку — і серце тоді пропускало удар; вдих — та біг, біг, біг поміж соняшників, відкидаючи руки, наче крила, торкаючись долонями м’яких гарячих пелюсток, і коли раптово зупинявся й розгублено-тривожно озирався, — видих — шукаючи поглядом осінню людину.
він знову називав його хлопчиком і викидав руку вгору /наче за рятівне коло хапаючись/, коли той не знаходив.
він називав його мистецтвом, коли на спокійний помах його долоні молодший відповідав легким усміхом та ледь розплющеними очима, в яких — він бачив. — поєднувалося тепло, віддзеркалене золотими соняшниками, та розпорошений холод срібного зоряного пилу.
там, у соняшникових полях півдня, хлопчик-мистецтво здавався йому таким ефемерним та неземним, що хотілося щосекунди торкатися його чарівного обличчя, впевнюючись, що той не зникає.
там, у соняшникових полях півдня, хлопчик-мистецтво здавався йому таким дитячим та простим, що хотілося міцніше тримати його за руку, аби той, бува, не побіг далі, вже ніколи не озираючись.
саме там, у соняшникових полях півдня, він зміг побачити, як межа між ‘хлопчиком’ та ‘мистецтвом’ стирається, змушуючи дві сторони з’єднатися в одне ціле.
