Мамо, я хочу жити.

2 werli

Дотепер я не знала як боляче тече кров в моїх венах. Не чула як ростути кістки. Не відчувала на дотик повітря. Не знала смаку моїх пересохших губ. Не чула запаху власної крові, яка курсує по тілу. Не здогадувалась, які вибухи відбуваються у мене в голові. Не знала як боляче подразнює сідківку ока сонце...

Ні, я не сумна. Ні, у мене не депресія. Я всього лише помираю. Так по маленьким частинках, кожної секунди я втрачаю часточки своєї душі, і здорового глузду. Моє сарце не витримує. Я не могла його так просто втратити. Гаррі, він живий, просто його треба знайти. Треба... треба... Ще якась година і я буду у батьків. Боже, як дивитись їм в очі... Звісно дія наркотиків пройшла... але...

          Дім

- Ох, люба, я чула про Гаррі, мені так шко... Рон, поклади печево воно не для тебе одного.

- Звісно мам. Тобі шкода...
Ніхто ніколи не побачить твого болю. Ти мусиш розпинати себе самостійно.

- Роне я так скучила... - промовила я заходячи до брата в кімнату.

- Ти привезла мені ту відеогру? - промовив він не відводячи погляду від телеекрану.

- Вибач, стільки всього сталось і я... - переминалась я з ноги на ногу.

- Завжди у тебе щось стається. Тільки про мене ти ніколи не думаєш! Тобі 17, а ведеш себе так, ніби уже дуже доросла. - Кричав Рон.

  Я мала б образитись на нього, але тоді я не помічала світу навколо. Для мене лише існував біль. Сум, я жахливо сумувала. Мені не вистачало його дотиків, слів, жартів і синющих іскристих очей. Ця біль не поступалась перед жодни почуттям. З часом я перестану відчувати щось накшталт страху, любові або якихось інших почуттів які роблять нас людьми. Я розпочну операцію по самознищеню.

Але тоді я ще не розуміла, що це зовсім не дересія. Це було щось значно більшим і сильнішим. Я майже нічого не їла, і зовсім не спала. Раз в декілька діб я відключалась. На декілька годин, іноді менше. Це був не сон. Я просто втрачала свідомість від перевтоми.

- Ой, Торі ти схудла. - Це було природньо, вони виснажували мене. Але тільки так я могла знову його бачити. Я не знаю, чи це галюцинації, чи божевілля. Мене це зовсім не хвилювала. Просто так я заливала димом порожннечу, яка утворилась. 

Тут усі так привіно мені усміхалися. Я важала що кожна усмішка, це кащунство. Але змусила себе посміхнутись моїй бабусі.

Іноді я помічала які тривожні погляди кидали мене рідні. Я розуміла, мені тут не місце. Моє сумне обличчя не пасує цій атмосфері свята. Я тут зайва.

Підійшовши до стіни із сімейними фото я помітила там одну нову.З відти на мене дивився усміхнений хлопець, із глибокими карими очима. Його каштанові кудряшки спадали йому на очі і він намагався здійняти їх у повітря своїм подихом. Біля нього стояла я, і цілувала в щоку. Моє біляве волося спадало на плече Гаррі. Мої веснянки на носі світились. Я їх з дитинства ненавиділи, але Гаррі змусив мене їх полюбити.

Комок підступив до горла, але я зовсім не боялась цього. Сліз уже не лишилось. Я не знала де він. Але була впевне що живий. Йього серце зупиниться тільки напару з моїм.

Зараз мені не хотілось нікого бачити. Але я ж обіцяла Боні.

* * *

Через 10 хв. Я уже стояла біля дверей Боні.

- Торі! Заходь. Святкування скоро почнеться. Як я скучила... - вона гомоніла про якісь страви, новий дім...

-Торі?! Торі!!! Ти мене чуєш? Та Торі, благаю не лякай мене.

- Та ні, все у мене впорядку.                      - Це добре. Я так переймалась за тебе. Я знаю для тебе це важко. Але Торі... подумай, може краще оплакати, пережити... Ніж плекати марні надії.

- Але ж він не загинув. Він ЖИВИЙ.

- Та, так...

- Давай спускатись. Свято скоро почнеться.

Цілий вечір я сміялась, була жвавою і живою. Це всього дві таблетки. Я думаю що я б стрибнула з мосту якби не ці таблетки. По моєму тілу протікала, не насолода. Зовсім ні. Просто це стримувало мене, щоб не стрибнути з мосту. Стримувало, моє божевілля. Моє серце б розірвалось ще в ту секунду, як Боні вимовила що він загинув. Я не мала приймати сьогодні...