Табір з вампірами

Розділ 14

*Том*

-  Джо вийди!
- Гаразд, вважай що мене тут і не було. - Сказав, зробив. Я і досі злий на нього, як можна було так напартачити.
- Кріс, сонце, як ти себе почуваєш? - вигляд у неї, я вам скажу такий собі, втомлений, знесилений. Хоч і не дивно, їй треба пройти фазу перетворення, а для цього необхідно випити крові, без цього ніяк.
- Як тобі сказати, голова обертом, та є неймовірне бажання голоду. Важко себе стримати, так і хочеться випити чогось теплого. А ще, я хвилююся, Мері померла? Як ми це маємо повідомити її батькам? Ой, що ж буде? Лихо! Чорт! Це катастрофа! - наскільки швидко вона говорила, потік її думок не зупиняється. Відповісти на її запитання просто нереально.
- Так, зупинися, заспокойся. Вдихни, видихни, ось так, молодець! Для початку тобі треба завершити процес перетворення, необхідно випити крові. А потім усе інше. Адже якщо ти цього не зробиш, то помреш, а я цього не можу допустити. Тому нам з тобою треба йти на полювання.

*Кріс*

Боюся що я не витримаю до полювання. Відчуваю, ніби не можу контролювати себе та свої дії. Бажання крові таке спокусливе, хочу відчути її смак прямо зараз. Я ніби спостерігаю збоку, як глядач. Плавно ніби якийсь хижак, підходжу до Тома. Весь цей час він щось говорить, але я ніби як в тумані, не розумію жодного його слова.
Підходячи дуже близько до нього, притягаю за шию, цілую в губи. Том розслабився, даремно, прикусила його губу до крові. Ммм,  яка смакота, так би і випила усю. Але треба зупинитися, аж надто він мені в серце запав, хоча чи є у мене серце вже. Це спірне питання.

- Вибач, не стрималась.
Відходжу та бачу здивовані очі. Весь його стан показує його шок.
- Такого ще ніхто не робив. Але по при те ти тільки що порушила закон люба. Пити кров іншого вампіра заборонено. Тебе за це стратити можуть. Але до біса їхні закони, якщо це так круто. Ти змінилася, точніше твої очі, вони стали більш насиченими.
Відчуваєш якісь зміни?
- Ооо, так. Я чую як біжить вовк за річкою. Вау, це круто. Звуків так багато, на кожному можна зосередитися. Але зараз не це головне, що з Мері?
- Ми надіялися що укус її зможе зцілити, але вже довгий час без змін. Шансів дуже мало.
- Ні, ні, ні, вона повинна жити. Ми зобов'язані хоча б щось зробити. Хіба у вас нема сил чи лікарів, хоч когось? Хоч щось, але треба зробити!!!
- Дар лікування дуже рідкісний. Він буває лише один раз на тисячоліття. Тому шансу нема.
- Ні, не вірю, має щось бути! Пусти мене до неї, будь ласка!
- Гаразд, ходімо.
Я не можу повірити що Мері не стане, цієї дівчини, відкритої до життя, до пригод, нових відкриттів. Цього сонця серед темних хмар. Я знала що ми не будемо бачитися але не так, не через те що її з нами не буде. Ми зобов'язані щоб зробити, хоча б спробувати. Я відчуваю це. Інакше я собі не пробачу.
Ми прийшли, це зовсім не та дівчина яку я знала. Живого місця на ній мене.
Наша Мері, живи, ти повинна жити заради себе, заради нас всіх...